Бойовики Полтави передали нас зв'язківцям Байді, Чорноті й Морозові. Вони, та ще один, іскра, вже почали приготовляти собі на зиму бункер, коли на останній зустрічі, яку позачергово визначив їм Полтава, були повідомлені, що з ними зимуватиме ще двоє людей. Хлопці не здивувались, в ту осінь, сорок сьомого року, в Україну перейшло багато повстанців. їх треба було прийняти на зиму до своїх "жител" або помогти збудувати бункери і забезпечити харчами.
По дорозі до нашого нового бункеру вночі треба було переправлятись через річку Опір. Це невелика річка, але восени повновода, і по її поверхні вже плавали крижинки. Ми мали в руках костурі, бо річка високо в горах була з кам'янистим дном, дуже рвучка, валила з ніг. Щоб не намочити одягу, треба було переправлятись роздягнутими. Поки опинились на другому березі, нам щоки заклякли з холоду, дзвонили зубами і тряслись як у пропасниці. Швидко повдягались, і кожний ковтнув горілки, щоб загрітись, бо зовсім задеревіли. Та коли почали підніматись все вгору та вгору, нас скоро стали обливати десяті поти. Дорога важка, треба було перетинати кілька поясів гір. Осіння ніч довга, вже й день настав, а ми як вийшли вчора пополудні, то й досі ще не прийшли на місце. Щойно перед полуднем добились до бункеру, де вже застали іскру.
Місцеві повстанці, бойки, не змучились, бо призвичаєні ходити по горах, але Орлан і я були повністю викінчені дорогою. Гори - догідний терен для партизанських дій, та важкий для життя. Недаремне, бувало, нарікав, командир Рен, що "по горах сходив собі ноги до колін". Все ж, навіть втомлена, я не могла налюбуватись їхньою осінньою красою. День був холодний, і хмари іноді просувались низько, перетинаючи гори надвоє. Долі простелювались темною смугою бори, а вгорі зависали в хмарах сніжні верхи гір. Ота краса Бойківщини наче винагороджувала місцевих людей за нужду, в якій жили.
Я уявляла собі, що прийдемо до бункеру, де можна буде від почати, а тут ані не заносилось на якусь вигоду. Бункер не викінчений, навіть вхід ще не був пробитий, і треба було влазити в нього отвором, призначеним на вікно. Всередині була одна кімната, збудована в такому ж стилі, як у ГОСП'і. В ній було два двоповерхових ліжка, вистелені ялиновими галузками та вкриті палатками.
Іскра зварив на примусі кави, бо печі ще не поставили. Під час сніданку, чи радше полуденку, ми загально перекидались словами, притому хлопці з цікавістю приглядались нам, особливо мені. Вони ще не зимували в товаристві жінки, а тепер доведеться жити разом місяців сім, бо в горах зима довга. Так і виписане було на їхніх обличчях заклопотане питання: цікаво, як воно вийде. Споглядаючи на них, я лише всміхалась. Не новина мені, вже давніше з тим зустрічалась і зустрінусь ще не раз, якщо доля дасть жити. Опісля, взимку, хлопці самі мені признались у своїй турботі: "Ну, брате, тепер мусиш цілу зиму рахуватися з кожним словом. Може, вона образлива пані, так що не можна буде навіть заклясти ні, коли охота, посперечатися. Як то буде витримати..."
Взаємини між повстанцями обох статей назагал не створювали поважних проблем. Та подекуди бували і труднощі. Жінок було багато менше, їх добір у підпілля був селективніший. Дівчата, які працювали в осередках, де сповняли канцелярійну роботу, звичайно мали ґрунтовнішу освіту за багатьох повстанців. Ті ж, загартовані в боях вояки, не терпіли, коли жінка давала їм відчути свою перевагу над ними, хоч би й у ділянці формальної освіти. За роки в підпіллі вони також попрацювали над собою, здобули певне знання, хоч не діставали за науку формальних свідоцтв. Це вже не була та сама молодь, яка кілька років тому залишала свої родини. Інколи навіть, здавалося, невинний спогад з минулого, якій вказував на вищий статус жінки, от хоч би пригоди з гімназійних часів, повстанці сриймали як самохвальство.
У тих дуже відмінних від нормального життя обставинах мірилом вартости людини був її вклад у боротьбу і настав-лення до інших. Якщо жінка виправдала себе у згаданих двох випадках, вона не мала проблеми з тим, щоб бути прийнятою в оте "безклясове суспільство", яке складалося переважно з чоловіків. В основному, відносини до жінок в підпіллі відзеркалювали ставлення до них у нормальному житті, їх шанували повстанці, однак уважаючи, що майже в усіх вирішальних справах останнє слово повинно бути за чоловіками.
Трохи перепочивши, Орлан взявся до роботи. Наперед з олівцем у руках обчислив, скільки нам потрібно харчових запасів, щоб прожити до середини квітня. Виявилося, що хлопці не запаслись і половиною того, що потрібне, а тут кожного дня може випасти сніг, який вже лежатиме всю зиму. Найважча справа була з доставкою картопель. їх важко носити на спинах так глибоко в гори. Іншими, відживнішими продуктами, як борошно та крупи, важко було запастися, бо тут населенню самому тих продуктів бракувало. Вправді підпільна інтендантура мала домовлення зі Стрийщиною, і звідти доставляли в гори борошно, крупи та битих свиней. Одначе ми з того не могли багато скористати. В горах зазимувало багато підпільників із Закерзоння, їх усіх треба було забезпечити харчами на зиму. Також, маючи у своїм бункері Орлана, хлопці мусіли поводитись обережніш, щоб про місце їхнього зимування не догадувались навіть місцеві теренові підпільники. Через те Полтава поділився своїми грішми з Орланом, щоб купити найпотрібніші продукти. Однак і купити не було легко. Міліція і МВД часто перевіряли в селян клунки. Вони знали, що бойко навіть на велике свято не купить собі двадцять кілограмів білої муки, а якщо купив, то для повстанців. Тому треба було висилати за малою покупкою, в різний час і не завжди ту саму людину. Посилати доводилось аж до Стрия, бо в Сколім нічого не можна було дістати.