Зараз же на другий день взявся Орлан сам мурувати піч. Очевидно, не було цегли, треба було будувати з нерівного каменю. Якось він її поставив і наложив наверх плиту. На ній ми варили їжу, поки не покинули цей бункер навесні. Кухня, а також вікно, що його незабаром вставили, розв'язали проблему нафти. Все таки треба було її мати певний запас. Ми завжди світили лямпу ввечері й деколи варили вдень на примусі.
Хлопці відбули ще один передзимовий зв'язок з людьми Полтави. Він передав Орланові трохи книжок і підпільної літератури. Відбули свої теренові зустрічі, а решту часу присвятили на заготовлення харчів. їх тільки трьох ходили в села. Іскра влітку під час облав зламав собі ногу. Не міг дістати лікарської, ні навіть санітарної допомоги, нога йому зрослась з не зложеною як слід кісткою і ще досі боліла. Він не міг ходити далеко, а ще менше міг двигати тягар. Так чи йнакше, один з них мусів би був залишатися з нами, щоб, на випадок облави, ми знали, куди відступати. На наше щастя, тієї осени сніг випав пізно, аж з кінцем листопада, а в долах зима була зовсім безсніжна. Щойно коли сніг покрив землю грубою верствою, зупинилися усі зв'язки між населенням і повстанцями. Тоді в бункері, можна сказати, життя пішло нормальним трибом. Але не зовсім...
Вже при самім кінці листопада Байда, що був командантом зв'язкової групи, мав домовлений ще один, запасний зв'язок з людьми від окружного провідника Дрогобицької округи, Нечая. Тому що пізня пора, зустріч не була обов'язкова, однак на неї пішли.
Другого вечора вернулись хлопці зажурені й розповіли Орланові, з якими новинами прийшли зв'язкові Нечая.
Нечай мав уже приготований глибоко в горах просторий бункер на зиму. В останніх тижнях відбував передзимові відправи зі своїми підзвітними, а бойовики з його охорони організували припаси харчів на зиму. Як бувало нераз і в наших хлопців, вони не завжди могли вернутися до бункеру тієї самої ночі. Та ось вернулись недавно і помітили вирізаний на дереві свіжий знак недалеко бункеру. Того вечора також вернувся Нечай. Хтось, отже, був тут під час дня, може сексот. Тоді МҐБ почекає, як повстанці зазимують, і накриє їх. Також може бути, що хтось із селян просто зарубав дерево. Однак, якщо точно не знати, - бункер уже не до вжитку.
Нечай мав у своїй охороні чотирьох бойовиків. Двох уже примістив, а з двома сам вийшов на зв'язок до Байди з наміром зазимувати з його ланкою. Він не знав, що ми там замешкали, й Байда не міг йому того сказати без попереднього дозволу Орлана. Будучи окружним провідником, Нечай був здивований, коли Байда сказав йому почекати один день на відповідь.
Хлопці будували бункер на чотири особи, нас було вже шестеро в ньому, а тепер мало дійти ще трьох. Не тільки що тіснота, але й не було запасу харчів. Однак Орлан навіть не вагався, сказав, нехай приходять, будемо ділитись усім, що матимемо.
На другий день привели хлопці Нечая і двох його бойовиків, Славка та Євгена. Байда вже повідомив його про нас, тож, увійшовши до бункеру, Нечай зголосив Орланові своє прибуття. Високий на зріст, гарно збудований, він малощо не сягав головою до стелі. Був вдягнутий у совєтський військовий мундир і чорну вишиту вузеньким узором сорочку, чисто виголений, з ясним волоссям, зачесаним дозаду, і синіми очима. Славко і Євген теж високого зросту, виспортовані хлопці, оба русяві й обидва вродливі.
Байда, іскра, Чорнота й Мороз творили зв'язкову ланку на лінії, що вела від ГОСП'у. Всі вони, а також Славко, походили з Кам'янки, Скільського р-ну. Байда був з 1918 року народження, іскра - з 1921 року, Чорнота і Мороз - з 1923 року, а Славко і Євген, мабуть, на рік молодші за них. Ті чотири перші були з убогих родин, з дуже молодих років працювали дроворубами в лісах, які належали польським магнатам. Нераз опісля розказували про ті часи, як організувались у робочі артілі й жили гуртом у лісі, бо на такі заробітки треба було ходити далеко в гори. Всі вони виросли на Бойківщині з її прекрасними звичаями, піснями та коломийками.