Нечай писав звіти з виконаної роботи минулого літа, виготовляв плян праці для округи на наступний рік. Він також вивчав усесвітню історію та економічну географію СРСР.
Я переписувала матеріяли на письмовій машинці й давала лекції хлопцям. Властиво, лекціями ми поділились. їх давали Орлан, Нечай і я. Ми переробляли з ними історію та георгафію України, аритметику, фізичну географію світу та дещо з історії української літератури. Хлопці також прочитували свіжу підпільную літературу, з якою ми ознайомились під час перебування у Полтави.
Їжу варили вночі, щоб не було видно диму. Спочатку я варила, але, приготовляючи на стільки осіб, надто втомлювалась, і хлопці вирішили замінити мене. Тоді вони варили по черзі. Так чи йнакше, не всі спали вночі. З огляду на брак місця, ми мусіли розділити спання на дві тури.
Після вечері мали дозвілля. Одні грали в шахи, інші приглядались грі, читали або заучували лекції. Ми всі грали в шахи. Найсильніші в грі були Орлан та іскра. Проте всі твердили, що я з Морозом граю найцікавіше. В одному моменті він витовче половину моїх фігур, а за хвилину створювалась ситуація якраз протилежна, і ніколи не можна було передбачити, хто з нас виграє. Та я рідко грала. Вже надто гарячкувала, а вони після того ще й ніби мене жаліли, і власне оте Орланове "біднятко, програла" найбільш мене іритувало.
Зближались Різдвяні свята. Вже з якогось часу я почала була збирати все, що надавалось би до прикрашення ялинки. Повиривала із зошитів кольорові обкладинки, повитягала промокальний папір, за що Орлан сердився, а коли сам знайшов щонебудь підходяще, то давав мені. В останньому передсвятковому тижні всі хлопці помагали робити прикраси і, як діти, змагались між собою, хто з них зробив найкращу.
Мені дуже хотілося приготувати хоча дещо на подобу традиційної свят-вечері, але коли розглянулася по наших запасах, не мала з чого вибирати. В нас було волове м'ясо, кільканадцять кусків свинини, які я приберегла на свята, квасоля і ячмінна разова мука, з якої ми пекли на плиті щовечора по дві невеличкі паляниці для кожного з нас. Вони, враз із чорною несолодженою ячмінною кавою, становили наш сніданок. На день варили юшку, скупо закришену картоплями, і в ній по куску м'яса кожному. Набілу й городини в нас зовсім не було. Залишилося ще трішки білої житньої муки, два кілограми цукру, трошки меду, сушені гриби й кілька пригорщів сушених поганеньких яблук.
З сушні я зробила яблучне варення і спекла з білої житньої муки щось ніби перекладанця і пиріжків, уживаючи соду замість дріжджів. Воно було ледь солодке, без яєць, спечене під плитою. До такої процедури треба було наперед добре нагріти кухню, вимести попіл, опісля зняти плиту, бо бляха не влазилась дверцятами, вкласти мій "виріб" і швидко накласти плиту. Нас було дев'ятеро, отже, щоб наділити всім хоч по кілька кусників, треба було мені довго пекти. На диво, вийшло непогане. Також я насмажила на товщі хрустів, так що протягом свят ми мали чим поласувати і принаймні щось трохи відмінне від щоденних млявих паляниць. На Свят-вечір наварила борщу, вареників і приготувала кутю, якою запаслись хлопці ще восени. Зрубали в лісі ялинку, оздобили її нашими прикрасами й освітили кількома жарівками, що їх втикали до батерей від радіо. Одним словом, ми по-справжньому приготувались до свят.
У горах повстанці рідко навідувались узимку до сіл. У лісах надовго залишаються у снігу сліди, й по них можна дійти до бункеру. Хіба що навіщала завірюха. Проте вгадати наперед, чи це справжня завірюха, чи, може, тільки коротка буря, могли лише місцеві хлопці, які тут виросли і знали інтимно свою природу. Вони слідкували, з якого напрямку вітер дув, прислухались до шуму ялиць, вдивлялись у ще інші знаки і тоді ставили прогнозу. А вже як завірюха навістила в гори, то цілковито скоряла їх під своє володіння. Вітер крутив у шаленому вирі, підіймаючи сніги й одночасно вовком вив, грізно гудів віттям смерек і мів-мів, поки не затопив гір у сніжному океані. І так похазяйнувала собі в горах стихія кілька днів і забиралася ненароком. Тоді все довкруги знову прибирало свої форми.
В таку пору якась сила тягнула мене надвір. Щільно примкнувши за собою двері, я віддалювалася лиш на кілька кроків від бункеру. Однак і цього вистачало, щоб опинитись наче на іншій плянеті. Вхопившись за галуззя смереки, щоб вітер з ніг не звалив, я із запертим віддихом вдивлялася в розшалілу стихію. Нічого довкруги не було видно, ввесь світ топився у сніговії, навіть недалечко від мене ялиця і та розплилась у просторі. Мені уявлялось, що десь там далеко, внизу, закутані в снігу, довірливо притулились до гір бойківські села, а ми ось тут, на верху гори, як на кораблі, відірвані від землі, пливемо на снігових хвилях - самі на все царство, бо й навіть ґебівські опергрупи повтікали з лісу. Над нами - тільки Бог.