Саме в таку погоду хлопці заготовлювали дрова до кухні, а то й наважувались заскочити в село, провідати, що діється на світі. Тож коли два дні перед Різдвом навістила завірюха, наші леґені втрьох вибрались у село.
Вже на гори насунув вечірній присмерк, настав Святвечір, але ми не засідали до вечері. Чекали хлопців, бо мали вернутися в цю ніч. Тим часом, розгулюючи дві доби, завірюха знемоглась і вирішила примиритися з горами на велике свято. Виття вітру помало стало слабшати, і через деякий час запанувала в горах тиша. Нам ставало очевидним, що в такій порі хлопці не наважаться підходити до бункеру. Тоді ми обмірковували, як уже далеко вони відбились від села і де могли опинитися. Хоча б не загинули... Враз із завірюхою щез наш святковий настрій. Насилу повечеряли, не заколядувавши ні однієї колядки. В куті стояла сумна ялинка...
В такому ж пригнобленому настрої повзлось черепахою Різдво. Та ось перед вечором знову загув вітер, зірвалася метелиця. Ну, Бог не без милости, козак не без долі. Якщо живі - прийдуть цієї ночі. І справді, через кілька годин наші "паломники" були вже з нами.
Стільки сонця, стільки чистої радости внесли вони в бункер з їхнім поверненням тієї різдвяної ночі! Та чи тільки тієї ночі... Наша дружба цементувалася нескінченними тривогами за життя людей, які постійно перебували у фронтовій лінії, і кожне повернення було перемргою життя над смертю. Хлопці покинули село ще вчора звечора і зробили вже половину дороги, як втихла завірюха. Було їм ні вертатися в село, ні йти до бункеру. Якраз там, де опинились, на полонині, стояло кілька копиць сіна. Видерли в одній з них криївку і в ній переднювали.
Щойно тепер почались у нас свята, забриніло сміхом, понеслось радісними колядками.
Хлопці принесли з села скрипку, й Орлан вечорами пригравав їм до коломийок. А вони, приспівуючи, ставали вколо, хвацько закидали назад головами, притупнули і вітром неслись у танку, а з ними я - лише коси розвіювались. Тоді на мить приставали, заспівували:
І знов ішли вколо, вибиваючи закаблуками, аж бункер гудів серед глухої ночі.
Мабуть, жодна народня пісня не в силі конкурувати своєю, сказати б, фолклорністю з коломийкою. Вона родиться на ходу, кожноденно, тому і в наш час наповнялася змістом їхнього життя:
співали по селах. Коли зимою провідав дівчину її милий, що був у повстанцях, вона звірилась про це в коломийці:
Вранці могла бути облава, і по слідах, що вели з її хати, ворог прослідив би місце постою в лісі. То знову жалілась дівчина:
коли вивезли на Сибір родину повстанця, її милого.
Хоч як було тісно, в бункері панувала тепла атмосфера. Ми жили, як одна родина. Хлопці любили і поважали свого окружного провідника Нечая. Його не можна було не любити. Був добряга, уважливий до інших і життєрадісний, хоч пережив велику особисту трагедію. Пристрасно любив пісню.
Нечай був з 1918 року народження, походив з Калужчини, член ОУН ще з польських часів. Одружився 1944 року з підпільницею, псевдо якої було Галина, і в 1945 році, коли шаліла "сталінська мітла", у них народився син. Галина перебувала тоді в забльокованих військом НКВД Карпатських лісах. Там і народила сина в колибі, а помагав їй при породах сам Нечай. Деякий час дитина росла у лісі, без молока та всього потрібного для немовляти. Група Нечая була ним дуже горда й нахвалялись перед іншими, що в них народився партизан. А голос мав сильний, як закричав - чути було на другу гору.
Коли скінчились облави, Галина замешкала з дитиною в селі, але деколи приходила до лісу провідати Нечая. Син мав уже рочок, коли одного разу вона прийшла з ним до бункеру в ліс. Там не застала Нечая. Він саме вийшов на зв'язок до іншої групи. На лихо, в тій порі війська МВД проводили облаву, під час якої знайшли бункер. Крім Галини з дитиною, в бункері перебувало ще троє повстанців. Вони всі загинули, а бункер емведисти закидали гранатами.