Цю жахливу історію ми чули від зв'язкових у дорозі минулого року. Тепер, вислухавши її від Нечая в деталях, були нею потрясені, ще більше, ніж коли почули вперше. Нечай ніколи не простив собі смерти дитини і почувався без вини винуватий... За яку б шляхетну ціль людина не змагалась, активна збройна боротьба завжди жорстока, й у тому полягає велика невідповідність між ніжними надіями і потворною дійсністю.
У квітні почав танути сніг, наближалась весна. Нечай відійшов зі своїми бойовиками на працю в терені. Також наші хлопці стали полагоджувати перші весняні зв'язки.
Протягом зими я виснажилась більше за інших, мабуть, через погане відживлення, не почувалась добре навесні й рішила піти до лікаря. Хлопці постарались мені посвідку з сільради, в селі переодяглась у місцевий одяг і поїхала поїздом до Львова. Хотіла при тій нагоді довідатись, чи моя родина ще живе на місці й чи, може, хтось один з них приїхав би зі мною, щоб запізнатись з Орланом.
У Львові зайшла до знайомої родини. Там застала тільки господиню, Настку, з двома дітьми. її чоловіка, Степана, совєти зразу після окупації Львова змобілізували в армію, а по закінченні війни посадили прямо з фронту до в'язниці. Засудили на десять років, і тепер він ще перебував у Львові на Бриґідках, але цими днями мали його вивезти до концентраційного лагеру. Тюрму Бригїдки большевики зразу, як лиш зайняли Львів, стали відбудовувати та поширювати, і ще до закінчення війни вона була готова помістити багато більше в'язнів, ніж раніше. Бідолашний Степан не міг зрозуміти, чим він провинивсь перед совєтською владою. А засудили його ось за що.
За німецької окупації приїжджали до нього його односельці, хлопці зі Збаражчини, і він помагав їм закупляти у Львові медикаменти для УПА. Один з них зразу по приході большевиків був заарештований і всипав Степана. Хоч тоді УПА боролась проти німців, все одно большевики його засудили на десять років.
Арештування солдата просто з передової не було винятковим випадком. Совєтський режим за одним пострілом убивав двох зайців. Ліквідував неприхильно наставлений до нього "елемент" і рівночасно набував безплатну робочу силу, модерних рабів для відбудови знищеної війною економіки. Жінка, яка сама жила з маленькими дітьми у злиднях, роздобувала що могла з харчів і передавала чоловікові до тюрми, бо там він голодував. Ще до війни обоє прийшли до Львова на заробітки. Там і пізнались та побрались. До мобілізації працював на залізниці. Настя тепер була двірничкою, тяжко працювала й бідувала.
Зустріла вона мене тепло, схвильовано. Сказала, що батьки ще на місці й дуже переживають, не знаючи, чи я ще жива. Ранком поїхала до Задвір'я повідомити їх про мій приїзд. Я нетерпеливо чекала. Стільки пережила за ті два роки, стільки маю розказати, послухати...
Вечірнім поїздом повернулася Настка з мамою і сестрою Стефою. На тій зустрічі ми пережили всі психічні емоції - раділи, сумували, плакали, вболівали і турбувались. Мати виливала переді мною свої думи-тривоги за мою долю, розповідала, що довелося пережити родині впродовж тих двох років, про арештування, ограбування їх до останнього зерна та про інші лиха. Розповіла про події в селі, про тих, що пішли в підпілля, що загинули, кого вже вивезено на Сибір, кого арештовано. Господи, як багато лиха стрінуло всіх за такий недовгий час, скільки вже смертей, вивозів, спустошень... Тоді прийшла моя черга розповісти про себе, про долю мого сина, над яким ми всі плакали.
Другого дня ранком приїхали тато і сестра Леся. Тато дуже постарівся. Він дивився на мене, і з очей йому тихо стікали борознами по лиці сльози.
- Як же ти змарніла, дитино".
- А ви всі як виглядаєте? Було б несправедливо, якби я відрізнялась від вас, - відказала татові.
Зате Стефа і Леся виросли за ті два роки, розвинулись і стали гарненькими дівчатами, не зважаючи на недостатки, серед яких жили. Стефа якраз закінчила десятирічку, а Леся, молодша за неї на рік, кінчала.
А все ж інше лихо привело мене Львова. Я пішла до лікаря, і він остаточно ствердив те, чого ми найбільше боялись: я завагітніла. Вже від якогось часу турбувалась своїм станом, однак було не до подумання, щоб, рискуючи життям вісьмох людей, вийти з бункера, коли в лісі ще лежав сніг. Тільки один Бог знає, що Орлан і я пережили, в якій розпуці були. Після гіркого досвіду ми в жодному разі не плянували мати більше дітей у тих обставинах. Життя, одначе, покпило собі з наших постанов і утверджувало себе, без огляду на обставини.
Хоч я їхала до Львова з наміром евентуально зробити аборт, проте знала, що цього не зроблю. Сама думка була мені настільки осоружною, що я навіть не поцікавилась, які в мене можливості перевести її в життя. Насправді приїхала, щоб зустрітись з батьками і з їхньою поміччю піднайти родину, де могла б перебути до родів, опісля знайти місце, щоб примістити дитину.