Розглядаючи можливості, ми перебрали всю ближчу та дальшу рідню і не знайшли нікого підходящого. Ті найкращі вже на Сибіру, інші загрожені, чекають вивозу, а ще інші - боягузи, їх не вивезуть, але вони й не поможуть мені. Все таки задержались над деким. Батько мав до них поїхати та переговорити.
У Львові я затрималась три дні, потім від'їхала з батьком у Карпати. Мама, розуміється, зладила наплечник, як колись ладила мені до школи. Напхала його всяким добром, з чого частина була з того, що приощадила на Великодні свята для всієї родини.
Ми приїхали під Сколе і до вечора добились до Кам'янки. На нас вже чекали зв'язкові. З ними ми відразу подалися в ліс. Бідний тато, не звик ходити по горах. Він задихувався, втомлювався та весь час дивувався: "і як то ви тут ходите?" Ми затримались у домовленому місці, куди ранком прибув Орлан з охороною. В горах ночі дуже холодні, і тато таки добре промерз, поки дочекався ранку. Він наговорився з нами протягом дня, тоді відійшов з хлопцями в село, а там вже подбали, щоб доставити його до залізниці.
Батько щасливо добився додому. Зате мама під час його неприсутности не спала, не їла, тривожачись, щоб його не вбили у лісі, не арештували в дорозі. Коли вернувся, вдома всі присіли до нього: "Як там було? який він, Марійчин чоловік? як виглядає? які там, в горах, повстанці?.." і ще там всякі питання. Тато при першій навалі не в силі був усього переповісти. Лиш заспокоював їх: "Все добре, одним словом - все, як повинно бути". Вийшовши з цілоденної Орланової "обробки", він інакше не міг думати. Щойно згодом розповів їм точніше.
Раз напровесні приніс був Чорнота листа від своєї вісімнадцятирічної сестри, вивезеної з батьками на Сибір. Вона писала на якусь адресу в селі, і приблизний зміст листа залишивсь мені у пам'яті:
"Любий Братіку!
Пишу до Тебе з далекої сторони, щоб подати вісточку, що ми ще живі. Я то ще тримаюся, але мама занепали, не можуть ходити на роботу. Ми й далі рубаємо в лісі дрова і живемо в бараках. В однім бараку живе багато родин, діти плачуть голодні, хочуть їсти, старі стогнуть. Тут дуже холодно, лютує завірюха. Я все думаю про наші гори. Там вже незабаром дерева стануть розвиватись, квіти розцвітати, повіє теплий вітерець з полонини. Чи побачимо ми ще наші любі гори, чи побачу я Тебе, мій дорогий Братіку? То ніщо, що тяжко жити, я тільки молюся, щоб побачити Тебе і хлопців. Знаєш, мені приснивсь такий прекрасний сон. Гейби то я вийшла на полонину, а сонце так лагідно сіяє, кругом весна, пташки співають. Дивлюсь, а з лісу сходять рядком повс...., усміхнені, і збр... виблискує на сонці. Підбігаю до них, вітаюсь і тут пробудилася. Передай привіт, скажи, що не забуваємо про вас."
Не знаю, чи Чорнота відписав сестрі. Цей лист не був одинокий. Подібні листи ми читали в різний час, в різних сторонах...
Уже настав передвеликодній тиждень. Після зими підпільне життя знову почало пульсувати. Пополудні у страсний четвер пішли Байда, Чорнота і Мороз до Кам'янки, де мали полагодити цивільний зв'язок, зорганізувати дещо харчових продуктів та забрати прислані для Орлана газети, які приходили на різні адреси в селі. Пізнім вечором ми чули густу стрілянину, що доносилась з напрямку цього ж села. Було очевидним, що повстанці найшли на засідку, тільки не знати було, чи це наші хлопці, чи, може, з групи Нечая. Всю ніч ми їх вичікували в неспокої. Вже прийшла пора їм вернутись, а хлопці не приходили. До ранку ми були впевнені, що з ними сталось щось погане.
Щойно вдень прийшов Мороз, втомлений, блідий, і розповів таке.
Вони були вже все полагодили в селі й накінець вирішили зайти ще до однієї хати, залишаючи Мороза віддалік на стійці. Байда і Чорнота підходили до дверей, коли нараз посипались по них стріли. Оба були зразу поранені, але ще змогли, відстрілюючись, вийти з подвір'я під гору. Емведисти освітлювали ракетами напрямок їхнього відступу і по дорозі вбили Чорноту. Важко ранений Байда далеко не відбився. Він дострілився своїм пістолем.
Про всі подробиці ми довідались у п'ятницю. Мороз відступив при перших пострілах, і сам ще не знав про долю двох останніх. Цього ж дня ми залишили бункер і пішли до колиби окружного господарника. Над ранком у великодню суботу туди прибули Горновий і Надя. їх привели Славко та Євген, які й розповіли точніше про обставини смерти наших друзів.