Ледве минув рік большевицької окупації, як НКВД взялось виарештовувати національно свідомий елемент, не поминаючи навіть середиьошкільної молоді. Вже в першій навалі арештів ув'язнено Любиного брата Богдана, враз із Богданом Куницьким, братом Романа. Арештований був також Славко Сенів, старший син о. Сенева, та багато інших. Скорбна мати Богдана, сама недоїдаючи, роздобувала де тільки могла харчі та одяг для сина і вистоювала морозними днями під тюрмою, щоб подати йому передачу.
Харчування по гуртожитках було дуже вбоге. Ті, що жили ближче до Львова, їхали додому суботами по харчі. Любила я ті суботні поїздки, коли на Підзамчю збиралися гуртом студенти і, забуваючи, що напівголодні, жваво перемовлялися, закохувались, співали. Поїзди завжди опізнювалися, тож такі чекання перетворювались, можна сказати, у вечірки. Якщо були сильні морози, декотрийсь зі студентів ухитрявся роздобути плящину самогону, і хлопці тягнули по черзі ковток, а хто й два, при тому визначуючи пальцем на плящині належну порцію. Однак не палець, а смак вирішував мірку. На станції в селі вичікували мене подруги. Приїжджала ввечері, коли вже розносилось з гучномовців на все село: "... А все через очі, коби я їх мав..." Це вигравали червоноармійці, розташовані в поміщицькому дворі, і до клюбу сходилася молодь на танці. Тим часом НКВД вже і в селі арештувало трьох порядних людей, вивезено на Сибір польських колоністів і ширились зловісні поголоски про готування нових депортацій.
"Ходи до клюбу, потанцюємо, - заохочує Дануся. Вона ретельно зустрічає мене на станції. - Ходи, Славко Хома запитував про тебе". Я б рада піти, як вчула у клюбі музику, ноги самі малощо не скачуть, але мушу хоч заглянути додому й залишити торбу з брудною білизною. Зайшла в хату і вже готова йти з подругами, але мама не пускає. Нарікає: вже біжиш... ні, ти наперед повечеряй, глянь, як змарніла, тільки очі на лиці залишились. Я вечеряла поспіхом і чимскоріш до клюбу. А там, під звуки вальсів, танго і фокстротів, не зчу-валась, як наближалася північ. Ані Наталці, ані моїй провідниці Сірій ніколи не признавалась у своїх "диверсіях" на селі. То ж уже був час масових арештувань та вивозів на Сибір. Дехто з наших друзів, як Славко Котович, кинув університетські студії та пішов у підпілля. Без досвіду й заправи до такого життя, їм доводилось дуже важко, часто треба було переховуватися в лісах. Час від часу вони з'являлись у Львові, ви марнілі, виснажені, з відмороженими пальцями. Ми дуже їм співчували, полагоджували закупки та помагали чим лиш могли.
Мене, очевидно, трохи щипала совість за мої суботні танці, але я по своїй природі нездатна була захоплюватися культом терпіння і самовідречення, коли вони не давали плодів. Тому не поділяла переконання, що коли відмовлюся від танців і буду постити весь день в річницю смерти Біласа і Дани-лишина, то тим наближу визволення мого народу. Зате Наталка дуже вірила в пов'язаність посту з Україною і строго наглядала, чи додержую його чесно. їй не шкодило попостити, навіть помагало, а мені вже сполудні чорні кола з'являлись в очах і я ставала непридатною ні до науки, ні для України. Вже пізніше, коли опинилась у лісових бункерах, з насолодою згадувала ті украдені перші кроки молодости і вдячна була долі за крихітки чарівного світу, в який вводили мене тоді музика і ритм танцю. Не пройшло й восьми років, як не стало серед живих майже всіх тих, з ким витанцьовувала в клюбі. Загинули в рядах УПА і підпільної ОУН, і могили їхні розкидані по всій околиці.
Виїжджаючи додому, я часто брала з собою підпільну літературу до вивчення. В хаті вкладала її 'в шкільний підручник і удавала, що вивчаю шкільне завдання. Саме в таку пору зайшли одного разу подруги й потягли мене в село. Я з поспіху кинула книжку до шухляди у столі та пішла з дівчатами. Під час моєї відсутности мамі треба було заглянути за чимось до шухляди. Запримітивши листки, що виглядали з книжки, вона зацікавилася, пробігла по них очима і". завмерла в шоку. Коли я повернулася, мама і тато вже чекали на мене. Повели в іншу кімнату і, причинивши двері, виклали на стіл мою підпільну літературу. Як на жарт, це були засади конспірації, що крились під невинним заголовком "Пашні буряки". Тикаючи пальцем в "буряки", почала мати: "Бійся Бога, до чого ти берешся?! Спали це зараз, знищ усе, щоб його в хаті не було. Чи ти здуріла, чи здаєш собі справу, до чого взялася???" Тоді тато: "Нехай це роблять старші, розумніші, не твого віку. Ти ж бачиш, що НКВД виарештовує людей, на Сибір вивозить. Залиш це і не шукай собі і всій родині біди".
Бувають у житті ситуації, коли треба кермуватись лише голосом серця, відкинути завчені мудрості. Мої батьки не тільки мене любили, а й завжди були зі мною правдиві. У цьому критичному моменті я, просто кажучи, не мала серця застосовувати супроти них конспірації й вимотуватись неправдою.