У листі Тарас повідомляв Орлана також про смерть своєї дружини Святослави, що постигла її восени 1947 року. Вона жила зі своєю однорічною донею, Лідусею, в Перемишлі. Під час масових арештувань і репресій хтось "всипав" її місце проживання. УБ прийшло арештувати Святославу. Вони вийшла ніби по якусь річ до іншої кімнати і кинулась з вікна на вулицю. Святослава проживала на третьому поверсі і, вискочивши, вдарилась головою об тротуар та вбилась на місці. Збіглись люди, але приїхало швидко убівське авто і забрали її тіло. Убісти також забрали зі собою Лідусю.
Почувши цю вістку, я стрепенулась. Тиха, ніжна Святослава... Вона мені з'явилась перед очима такою, якою її бачила, коли ми востаннє прощались. Згадалось також, як я розповідала їй про краківську трагедію, а вона, не відриваючи від мене наповнених сльозами очей, вся здригалась у зворушенні. Вкінці промовила: "Знаєш, я б не могла так вчинити. Мені не стало б ні сили, ні відваги..." А стало їй і того, і того.
Записку Тараса було нам подвійно важко читати. Ми вже знали, що й Тарас загинув. Після смерти Стяга, на Закерзонні ще й далі відбувались сильні ворожі акції. Через ті акції Тарасові з його ланкою важко було забезпечитись на зиму харчами, і вони перейшли зимувати по цей бік границі, в Добромильщину. Про своє зимування Тарас писав Орланові у весняній записці перед поверненням з Добромильщини на Закерзоння. Тим часом узимку погранвійська ще більше скріпили і так до неможливого скріплений кордон. Повертаючись на Закерзоння, група найшла на засідку і під час перестрілки Тарас загинув від ворожої кулі.
Нечай приніс вістку про загибель референта СБ Дрогобицької округи, Сайгора, якого ми зустрічали на зв'язку минулої осени. Він враз з охороною і секретаркою, яка походила зі Сколього, загинув у бункері під час облав на Карпатські ліси. Вони встановили кулемет при вході до бункеру й оборонялись, доки стало набоїв, однак прорватися зі щільно обложеної ворогом криївки не змогли. Сайгор був інтелігентна людина, надійний працівник і заступити його місце вже не було легко. А тут ще зовсім недавно, навесні, загинув місцевий кущовий Бор, який восени помагав нам переправлятись до ГОСП'у.
Під кінець свят, у вівторок, прибув зі зв'язківцями Полтава. Упадок його бункеру та всі пережиття у зв'язку з тим, як голод, холод, помітно на ньому позначились. Схуд і став ще серйозніший. Тим часом з'явився в нашій групі Рен, донедавна командир Тактичного Відтинку УПА "Лемко". Тепер він займав таке ж становище у цьому відтинку, в Карпатах. Рен тільки переходив по лінії і скоро відійшов у своїх справах враз із Нечаєм.
Навесні 1948 року була заплянована зустріч Орлана з Тарасом Чупринкою, місце якої визначено у Львівщині. До Чупринки відходили на наради також Горновий і Полтава. З огляду на безпеку, вони розділилися на дві групи, в одній ішли Орлан з Горновим, у другій - Полтава. Перед тим як пускатись у дорогу, Полтава вислав Долю на зв'язок до Тараса Чупринки, щоб довідатися, яка біля нього ситуація. Вона повинна була повернутися перед нашим відходом у дорогу. Тим часом прийшла визначена дата, зв'язківці вже чекали, а Доля не з'являлась. Не було ради, ми відійшли, бо йнакше вийшли б з ладу всі інші дати, які ланцюгово слідували на зв'язковій лінії. Орлан домовився з Полтавою, що той буде чекати, поки я вернуся поїздом у Карпати й розкажу, який стан у Львівщині. На щастя, Доля незабаром прибула, і Полтава теж відійшов до Чупринки.
Ми вирушили в дорогу з Карпат 15-го травня 1948 року. Прощання завжди важкі, бо залишаєш із людьми частинку себе. Тим важчі вони, коли зживешся з ними в одну родину й поділяєш смуток утрати наших друзів. Врешті потискаєш долоні та приглушеним голосом вимовляєш кінцеве "прощайте, друзі". Ми знаємо, що нам більше не зустрітись у житті...
Ночі були ясні, й це нам улегшувало просування лісами. Перед очима відкривались, наче в казці, скупані в місячнім сяйві гірські краєвиди. Траса вела попри Довбушеву скелю. Тут ми зупинились серед ночі, щоб оглянути місце, овіяне легендою.
Якраз сходили згори, як перед нами нараз відслонилась простора поляна, перснем опоясана лісистими горами. На тій галявині Довбуш збирав своїх молодців, і звідси вони вирушали карати народніх гнобителів. Ось печера, що здавалась на фортецю, витесану в скелі, де Довбуш тримав коней для свого загону. За народнім переказом, його коні й донині там сплять, заворожені, до пори, поки знову не з'явиться народній месник і розбудить їх. Насичене місячним промінням, усе тут виглядало, як мрія, і мені здавалося, що тієї ночі дух Довбуша справді витав над поляною. Я притулила вухо до величезного каменя, що заслоняв вхід у печеру. Звідтіль доносились дивні звуки: це коні, зачувши нас, стали нетерпеливо вдаряти копитами об кам'яну долівку... "Гей, Довбуше! А відпусти но своїх коней нам, бо й ми народні месники, і дорога нам ще нескінченно далека, і сили наші знемагають..." - снувала я нитку між минулим і сучасним...