Ми дійшли до Стрийщини. Там менше лісів, але наш маршрут був так розкладений, щоб завжди добитись до лісу на днювання. Тому що лінія між Тарасом Чупринкою і ГОСП'ом особливо важлива, зв'язківці не часто змінювалися і не контактували по дорозі з місцевими повстанцями. Дорога була важка, тим більше для мене. Хоч зв'язкові завжди ішли один спереду, другий позаду групи, я все одно відставала, і через те мене деколи губили по дорозі. Бувало, йдемо стежкою в лісі, я тягнусь на кінці. Останній зв'язківець давно зник з виду, і я, дійшовши до перехрестя, не знаю, котру стежку взяти. Опісля мені часом здавалось, що те перехрестя стало наче символом мого життя.
Я сідала собі на роздоріжжі, щаслива, що зможу трошки відпочити, поки останній позаду не оглянеться. Тоді він задержить групу і вернеться по мене Проте хлопці мені не дорікали, вони ж бачили, що я ледве тягла ногами. Однак, коли треба було проходити особливо загроженими місцями або до місця днювання лежала далека дорога і доводилося поспішати, тоді я мобілізувала рештки сил, щоб через мене не потерпіла вся група. Мене заздалегідь остерігали вдень, дораджували, щоб більше їла й мала силу йти.
Дуже важко було проходити в околицях села Дашави, де простягались болота над річкою Стрий. Треба було йти доволі довго по рурі газопроводу Дашава - Київ. В тій низовині газопровід не був укопаний в землю, а лежав зверху, на болоті, обпертий на дерев'яних дрючках. Рури, не обцементовані, як за польських часів, ржавіли від болота, дірявіли. До того, селяни з довколишніх сіл самі проверчували діри і відводили газ до домів та вживали в кухнях, огрівали ним помешкання. Все це робилось примітивно, бо влада не дбала про відведення газу до сіл. Зв'язкові оповідали, що також підпільники використвували газ у криївках. Один з них мав шию і півобличчя червоні від обпеченя, бо перед Великодніми святами вибухнув у його криївці газ. Він гасив, чим міг, кинув коци, одяг і ледве придушив пожар, але сам обпікся.
Щоб улегшити собі прохід по рурі, кожний з нас мав довгий костур, обпираючись на який легше було втримати рівновагу. Однак обпиратись треба було легенько, бо костур застрявав у болоті. Місцями, де були глибокі западини, газопровід ішов високо і палиці були закороткі. Ступати там мусіли дуже обережно, задержуючи рівновагу, щоб не поховзнутись і не впасти з високо піднесеної рури прямо в багно. Тоді Бог знає, як витягати звідтіль. Глянула я вниз, і мене обняв страх. А тут ще кожний несе на собі наплечника і довгу зброю. Врешті ми пройшли, слава Богу, ніхто не поховзнувсь. Ішли, як удень. Понад рік тому тут вибухнув газ. Він ще й дотепер горів ясним стовпом, і не могли його погасити. Здається, робили всякі спроби, але не мали успіху. Казали, мусить вигоріти, поки не ослабне, тоді загасять. Ми ще на Закерзонні бачили щоночі оте сяйво. Воно дуже утруднювало дії місцевим повстанцям - кожна ніч, як день. Важко було непомітно пройти, а коли находили на ворожі засідки, нелегко було відступати.
Річку Стрий перейшли вбрід. Потім перейшли залізницю і битий шлях та опинились у Жидачівських лісах. Погана і там дорога. Це підкарпатська низина, страшні мокляки, в ході кожний раз треба було із зусиллям витягати ногу, а вдень комарі прямо заїдали людину. Мабуть, від них і пішла назва містечка Комарне, що положене в цій низині.
Біля села Черниця ми переправились через Дністер. У річці були небезпечні крутежі, тож уночі треба було дуже вважати, щоб не схибити. Потім довелось поспішати, щоб якнайдалі відбитись від Дністра й дійти до Миколаївських лісів. Заки досягли лісу, всі були перегріті, з мокрими від поту спинами. Сіли на зрубані дерева, що лежали, лиш один Орлан положився прямо на землю. Перепочивши, відійшли на місце постою. Удень стала боліти голова в Орлана, ломили кості, дістав гарячку. В нього почалася грипа, а тут увечері треба було йти далі. Зробивши який кілометр, він опустивсь на землю, весь горів у гарячці. А йти мусіли, бо вдосвіта мали зустрітись зі зв'язковими від провідника Львівського краю Федора. На поляні паслися коні. Зв'язківець Крук зловив одного, посадив на нього Орлана, і ми пішли далі. Над ранком нагнали коня, а Орлана взяли двоє під руки й довели на місце зв'язку.