Через декілька днів вернувся Орлан. З ним прийшов також крайовий провідник Подільського краю Улас. Він теж вертався з наради. їм обом складалася на деякий час одна дорога, бо зв'язок на Волинь ішов частинно Подільським краєм. Справжнє ім'я Уласа було Василь Бей, народжений 1921 року в селі Литвинів на Підгаєччині, випускник Бережанської гімназії. Був русявий, середнього зросту, худорлявий, тому й робив враження дуже молодого. Улас належав до молодшої генерації визначних керівників підпільної боротьби. Він особливо вирізнявся організаторським хистом. Подільський край межував з Хмельницькою областю, й Улас уже розбудовував там підпільну мережу та до того часу набув чималий досвід у праці серед східнього українського населення.
У післявоєнних роках перед керівництвом підпільною боротьбою в підсовєтських умовинах виринуло багато нових і пекучих проблем, що їх треба було розв'язати. У зв'язку з тим, конечною була жива виміна думок між провідними людьми. Також корисно було обмінятися набутим кількарічним досвідом підбольшевицької боротьби й на базі того виробити відповідну тактику на майбутнє.
Зустріч керівників підпілля, що відбулася з кінцем травня 1948 року в Миколаївських лісах, була дуже рисковним ділом. Мені невідомо, хто ще брав участь у нарадах, окрім Полтави, Горнового, Орлана, Уласа та Федора. Також не знаю, чи Чупринка зустрічався з ними разом, чи, з огляду на безпеку, поодиноко. Одначе мені відомо, що саме з причини безпеки не весь провідний склад був там присутній. Я довідалася про те від Орлана через півроку, коли знову повернулась у підпілля. На тій нараді Орлан докладно позвітував про стан, який заіснував на Закерзонні після розгрому підпілля. Він подав, які відділи УПА відійшли в Західню Европу, які перейшли в Україну, і також те, скільки підпільних кадрів перейшло в Україну і хто Командир УПА.
Очевидно, найбільше обговорювалось тогочасний стан. Нова дійсність висувала потребу певних змін у програмі революційного руху в напрямі її більшої демократизації. Ставка ішла на молодь, дитинство якої минуло в час воєнної завірюхи, їм, молодим, треба було ясніше сказати, що наш рух не відсепаровував національних інтересів від матеріяльних та духових потреб одиниці. Якраз вони одні одних доповнювали. В нарадах особливу увагу приділяли методам популяризації визвольних ідей серед українського населення в сусідніх східніх областях. Ширити ці ідеї можна було двома способами: висиланням в дані терени певної кількости підпільників, щоб вони там розвивали пропаґандивну роботу, а теж нав'язувати контакти зі східніми українцями, які працювали або навчались у Західній Україні, тобто в теренах дій підпілля. Другий спосіб обіцював широкі можливості.
Призначуючи Орлана на провідника Північно-Західніх Українських Земель (ПЗУЗ), Тарас Чупринка рівночасно доручив йому виконати додаткову місію: полагодити справу конфлікту з Далеким.
На Волині підпілля мало свої пекучі проблеми, яких не було в інших теренах. Вони сягали часів німецької окупації, коли на ПЗУЗ буйно розросталась УПА. Тоді прийняли в її ряди велику кількість червоноармійців з розбитих частин ЧА, які опинились на тилах або втекли з німецького полону. Більшість із них виявились чесними людьми, які приєдналися до боротьби УПА зі шляхетним наміром, сприймаючи її ідею за свою.
Провід ОУН тісно співпрацював з УПА та до якоїсь міри наглядав над її розвитком. Не всі члени Проводу Організації згоджувались з таким широким умасовленням підпільно-збройної боротьби. Мені було відомо від Орлана, що ще за німецької окупації крайовий референт СБ Мікушка виступав проти умасовлення боротьби, тим більше на Волині й Поліссі, де ОУН, як контрольний чинник, була слабша, ніж у Галичині. Він уважав, що така тактика боротьби потягне за собою величезні жертви, бо створює широкі можливості для агентурної роботи. Воно так і сталося. Большевицька агентура на Волині та Поліссі зробила таке спустошення, що ОУН і УПА ледве зберегли своє існування на тих землях.