У вагоні люди тільки переглянулись між собою, а попередній оборонець "родіни" почувся певніше. "Двадцать п'ять" вистачило, щоб усі замовкли. Тільки юнаки далі посміхались недобре. Хтось з пасажирів щось шептав одному з них, а він відповідав уголос: "Мені все одно. Хіба я повернуся колись звідтіль?"
Це були роки гарячкової відбудови Донбасу. Як недавно німці ловили молодих людей і вивозили на невільничу роботу в Німеччину, так тепер большевики примусово висилали молодь на Донбас. Умовини життя і праці були там жалюгідні, тому ніхто туди не їхав добровільно. Особливо погано ставились, на Донбасі до західніх українців. У листах додому хлопці писали, що, коли приїжджав ешалон із Західньої, за ними викрикували, що "бандєровци прієхалі".
У Самборі я пробула тиждень у батьків Старого. Вони самі запропонували мені побути в них, коли відвідувала їх перший раз. Одначе затриматись надовше не було можливим, їх кожного дня могли вивезти на Сибір. їхніх синів знало багато переселенців з Перемищини, з-поміж яких деякі були вже тут арештовані, й можна було припускати, що хтось з них міг назвати їх. У них була доволі багата Іванова бібліотека, переважно видання Наукового Товариства ім. Шевченка, яку вони цінували, але боялися тримати в хаті, і книжки заховали на горищі. Пропонували мені забрати їх із собою, на що я радо була б згодилася, якби могла доставити їх у підпілля. А тепер не мала де їх подіти. Крім кількох сусідів, до них мало хто заходив.
Аж тут одного пополудня ми побачили крізь вікно, як відкрилась фіртка і на подвір'я зайшло двоє емведистів і третій в цивільному. Я ту ж мить щезла з кімнати і вилізла драбиною на горище, приготована, що це, може, останні мої хвилини на волі. Звичайно я виходила в город, коли завважувала когось зі сторонніх. Але тепер було вже запізно йти через подвір'я. Вистачило було комусь з емведистів тільки глянути на горище, що вони часто практикували, і я була б пропала. Не помогли б мені документи, бо ніби чого втікала від них?
Емведисти довго не виходили з хати. Врешті забрехав собака, й незабаром невістка покликала мене до хати. Там я застала плач і голосіння. Емведисти спочатку поцікавились, чи господарі здали поставки, потім питали про синів. Попитали тільки от так собі, про око, бо їм вже все було відомо. Самі сказали батькам, що два їхні сини в повстанцях, а третій - за кордоном. Запитували, чи ті, що в "бандєровцах", не відвідують їх ночами. Старі мовчали або відмовлялися, а емведисти сміялись їм увічі. Більш нічого не говорили, виходило, прийшли тільки їм сказати, що знають про них.
Тепер уся родина стала конкретно підготовлятись до вивозу на Сибір. Обдумували, що продати, що лишити - і все робилось з плачем, з бідканням, але без нарікань, без єдиного слова докору синам... Очевидно, я не могла в них довше перебувати і ще цього вечора відійшла на село до Ірини.
Однак і це місце не було відповідне для мене, бо і господар, і Ірина жили під прибраними документами, втримували контакт з підпіллям, отже хата непідхожа. Опергрупа робила вже кілька разів засідку недалеко, мабуть, щось про-нюхували. Господар старався підшукати відповіднішу родину, а покищо примістив мене тимчасово на периферії Самбора, також у сім'ї переселенців. Я ще не замешкувала в таких людей. Це були бідні маломістечкові пролетарі, що жили всією родиною в одній-однісінькій кімнаті, яка служила їм кухнею, спальнею, вітальнею та ще й шевською майстернею.
Увійшовши в їхнє помешкання, я аж ахнула від заскочення і розчарування. Одначе, не зважаючи на страшну тісноту, ці чудові люди прийняли мене з найбільшою привітністю і щирим серцем, А мені, особливо в ту пору, воно було дуже потрібне. Добросердна господиня старалася приготувати мені їжу кращу, як своїй сім'ї, завважуючи: "їжте, вам треба сили". Мали двох дочок і сина, старша дочка вчилася в педшколі. Вона і брат були інтелігентні молоді люди, щирі патріоти. Молодшій дочці минуло десять років.
Мало того, що їх там жило п'ятеро, цей "колгосп" відвідувала незчисленна кількість їхніх приятелів і знайомих, бо були дуже гостинні. Постійно навідувався якийсь солдат, росіянин. Ті солдати часто лазили по хатах, і йому, видно, припала до серця якраз ця родина. Зчасом приходив уже не сам, а приводив більше товаришів з собою. Він був зовсім простий хлопчисько, казав, що дуже хотів би оженитись "на западнячке" і водив очима за донькою. А вона як кров з молоком -¦ вродлива, весела і співуча, такими женихами, як кажуть, плоти підпирала. Мене турбували його часті відвідини, але хатні заспокоювали, кажучи, що він призвичаєний бачити в їхній хаті нових людей.