Таке, всім відоме закінчення дуже тішить, але... але в подібних всесвітньовідомих історіях більше солодкої патоки чим суворої правди, і ми, я і «Так чи ні», виправимо цю помилку, розповімо щиру правду. Як каже прислів’я: «Краще ворог доброго».
Як вже зазначалося, Шехерезада наслідувала сім коробів теревень Єви, додала своїх, довівши загальну кількість коробів до сімдесяти семи, і з цього місця ми починаємо цитувати і говорити мовою «Так чи ні»:
– Моя дорога сестра, – сказала Шехерезада на тисячу другу ніч (цитую по «Так чи ні») , – тепер, коли наші невеликі труднощі із шовковою мотузкою усунуті і цей одіозний податок щасливо відмінено, я відчуваю вину перед тобою і царем (який, на жаль, хропить, що для джентльмена недопустимо), за те, що не повністю розповіла пригоди Синбада-мореплавця. На долю цієї людини випала більша кількість пригод, і більш захопливих, ніж я розповіла. Правда кажучи, я задрімала, і прошу Аллаха вибачити за вільність, але ще не пізно виправити мою недбалість. Зараз я ущипну його світлість, раз чи двічі, щоб він прокинувся й припинив видавати такі жахливі звуки. Я потішу тебе і звісно його величність, якщо він буде таким ласкавим, продовженням пригод Синбада.
Сестра Шехерезади, (як я дізнався з «Так чи ні»), не виказала великого захоплення, але цар, розтривожений щипком, нарешті перестав хропти, сказав «Угу» і додав ще «Ум-м-м» (без сумніву арабські слова згоди), які були сприйняті Шехерезадою, як вияв цілковитої уваги, тим паче хропіння не поновилося. Дівчина зібралася з думками і почала історію Синбада-мореплавця від особи самого мореплавця:
«Врешті-решт, коли моя голова стала геть сивою (нагадую – оповідь ведеться від самого Синбада), після насолоди спокоєм багато років підряд, мною почало оволодівати бажання відвідати деякі з далеких країн. Одного дня, не попереджуючи нікого з моїх родичів про свої наміри і бажання, я зібрав декілька тюків з крамом – не дуже громіздких, але коштовних, і найняв носія, який відніс їх на берег, де ми почали чекати прибуття якоїсь посудини, що зможе відвести мене в далекі краї.
Ми залишили тюки на піску, а самі розташувалися під деревами неподалік, поглядаючи на море в надії побачити підпливаюче судно, але минуло декілька годин, а нічого не змінилося. Врешті-решт мені видалося, що я чую дивний звук – дзижчання чи гуркіт. Носій, прислухавшись, сказав що він теж щось чує. Звук ставав все голосніше і голосніше, і ми втратили будь-який сумнів, що предмет, котрий їх видавав, наближається до нас. Врешті на горизонті ми помітили чорну цятку, що стрімко росла, і стало зрозуміло, що то величезне чудовисько, більша частина якого виступала над поверхнею води. Воно плило з надзвичайною швидкістю, величезні хвилі піднімалися від його грудей, а море довго палало там, де воно пройшло.
Коли чудовисько наблизилося, ми зуміли розгледіти його більш детальніше: довжиною – як три найвищі дерева, що будь-коли росли, шириною – як зал прийомів у вашому палаці, о Найвеличніший і Наймудріший з Халіфів. Тіло чудовиська не було схоже на риб’яче, тверде як скеля і вся виступаюча частина була абсолютно чорна за виключенням вузької криваво-червоної смуги, що опоясувало весь тулуб істоти. Живіт чудовиська був занурений у воду, ми зуміли побачити його лише мигцем, коли істота мчала по хвилях, і воно було вкрите металічною лускою, кольору місяця у туману погоду. Спина було пласка і майже біла, з неї стирчали шість плавників висотою як половина тіла чудовиська.
Ми не помітили у створіння рота, але його відсутність компенсували чотири десятки опуклих, мов у бабки, очей, що йшли навколо тулуба один над одним, паралельно червоній смужці, що, як видавалось, слугувала за повіку. Два чи три жахливих ока були значно більші за інші і виблискували золотом.
Як я вже зазначав, тварина рухалась до нас з надзвичайною швидкістю завдяки злим чарам, бо не мала ні плавників, як у риби, ні лап, як у качки, ні вітрила, як у відомого молюска, що носиться по поверхні океану на зразок корабля,* і воно не звивалось як вугор. Його голова і хвіст були схожі як дві краплі води і різнилися лише двома невеликими отворами, що містилися на хвості і слугували за ніздрі, бо чудовисько раз у раз видавало надзвичайної сили, верескливі і неприємні звуки.
Жах охопив нас, але ще більше було наше здивування, коли при уважному огляді чудовиська, ми помітили велику кількість тварин розміром і зовнішнім виглядом схожих на людей. Ці створіння були дуже подібні на людей, за виключенням одягу: вони не носили людського одягу. Природа нагородила істот гидким, незручним покривом. Він був такий тугий, що перетворював цих бідолах у незграбних, кумедних істот і, до того ж, було видно, що він спричиняв біль. На потилицях в істот знаходилися якісь квадратні ящики, спершу я подумав, що їх призначення як у тюрбана, але, пізніше, дізнавшись, що вони надзвичайно тверді й тяжкі, вирішив, що вони необхідні для тримання голів істот на плечах у стані стійкої і безпечної рівноваги. Навколо шиї створінь були прив’язані чорні паски, які ми одягаємо на собак (без сумніву, символ рабства), лише ширші і такі тверді, що бідолахи не можуть повернути голову без того щоб не повернутися тулубом.