— Чи я дурний, Ейлін? — відмахувався Ковпервуд. — Ну, навіщо говорити вульгарності? Ти чудово знаєш, що я ніколи не пов’яжу своє життя з якоюсь стенографісткою. Контора — невідповідне місце для флірту.
— Невідповідне? Не замилюй мені очі. Ніби я тебе не знаю. Для тебе будь-яке місце підходяще.
Ковпервуд сміявся, а за ним реготала й Ейлін. Вона нічого не могла з собою вдіяти. Надто вже його кохала. У нападках її не було реальної гіркоти. Часто, заколисуючи її на колінах, як дитину, і ніжно цілуючи, він шепотів їй: «Моя крихітко! Моя руда лялько! Ти все ще мене любиш? Тоді поцілуй мене». Вони обидва палали якоюсь первісною пристрастю. І поки життя не віддалило їх одне від одного, Френк навіть уявити собі не міг кращого союзу. Вони не відали того холоду пересиченості, що нерідко переходить у взаємну огиду. Ейлін завжди була бажаною для нього. Чоловік кепкував над дружиною, пустував, лащився, знаючи наперед, що вона не відштовхне його від себе манірністю або пісною міною ханжі та лицемірки. Незважаючи на її гарячий і химерний характер, Ейлін завжди можна було зупинити та напоумити, якщо вона не мала рації. Дружина ж, зі свого боку, не раз давала Ковпервудові слушні поради, підказані її жіночим чуттям. Усі їхні помисли займало тепер чиказьке товариство і новий будинок, який вони вирішили побудувати в сподіванні зміцнити таким чином своє становище й увійти в коло обраних. Майбутнє являлося Ейлін тільки в рожевому світлі. Чи є в світі жінка, щасливіша за неї? Френк такий гарний, такий великодушний і такий ніжний! У ньому немає нічого дріб’язкового. Нехай він навіть іноді задивляється на інших жінок, то й що з того? В душі він їй вірний, і не було ще випадку, щоб він її зрадив. Хоча Ейлін знала Ковпервуда доволі добре, вона все ж навіть не уявляла, як спритно він вміє викручуватися та брехати. Але поки що він справді кохав її і справді був їй вірним.
Френк вклав уже близько ста тисяч доларів у газові компанії і вважав своє майбутнє забезпеченим. Концесії були видані на двадцять років, до кінця цього терміну йому не виповниться й шістдесяти, а за цей час він або придбає контрольні пакети старих компаній, або об’єднається з ними, або з великою вигодою перепродасть їм свою справу. Зростання Чикаґо віщувало йому успіх. Тому він вирішив вкласти до тридцяти тисяч доларів у картини, якщо знайде щось путнє, і замовити портрет Ейлін, поки вона ще така гарна. Ковпервуд знову став цікавитися живописом. У Едісона було чотири чи п’ять хороших полотен — Руссо, Грез, Вуверман і Лоуренс, які той невідомо де розкопав. Ковпервуд чув, що у такого собі Колларда, власника готелю та гендляра нерухомістю та мануфактурою, є чудова колекція. Едісон розповів йому, що Девіс Траск, король залізяччя, також колекціонує картини. І багато заможних родин у Чикаґо вже почали збирати твори мистецтва. Отже, час почати і йому.
Як тільки концесії були затверджені, Ковпервуд посадив Сіппенза у себе в кабінеті і тимчасово передав йому всі справи. У передмістях, поблизу від заводів, що будувалися, були відкриті маленькі контори з незначним штатом. Тепер старі компанії дошкуляли новим компаніям усілякими позовами, вимагаючи, щоб суд «заборонив», «скасував», «присік» тощо. Але Мак-Кібен, Стімсон і генерал Ван-Сайкл відбивали всі атаки ворога зі спокоєм і хоробрістю захисників Трої. Це було веселе видовище. Однак про Ковпервуда майже ніхто нічого не знав. Він усе ще залишався в тіні. У зв’язку з цими справами його ім’я навіть і не згадувалося. Газети щодня прославляли інших людей, і в Ковпервуда це будило досаду і заздрість. Коли ж настане його черга? Тепер вже, мабуть, скоро.
У червні Френк та Ейлін, веселі та життєрадісні, вирушили до Європи, маючи намір насолодитися вповні своєю першою великою мандрівкою. Це була чудова поїздка! Едісон, зі звичною для нього люб’язністю, телеграфував у Нью-Йорк, аби для пані Ковпервуд на пароплав були доставлені квіти. Мак-Кібен надіслав путівники. Френк, не знаючи напевно, чи згадає хтось про квіти, замовив два чудових кошики, тож коли Ейлін піднялася на горішню палубу, на неї чекали там аж три кошики квітів, кожен із приколотою до них карткою.
Дехто з присутніх за капітановим столом намагався зав’язати знайомство з Ковпервудами. Їх запрошували на аматорські концерти або просили скласти партію за картярським столиком. Але море було весь час бурхливе, й Ейлін почувалася не надто добре. Гарно виглядати, коли страждаєш від морської хвороби, — нелегке завдання, і тому вона воліла здебільшого залишатися в каюті. Трималася Ейлін із усіма гордовито, навіть холодно, а в розмові з тими, для кого вона робила виняток, зважувала кожне слово. Пані Ковпервуд раптом відчула себе поважною леді.