— А втім, я ще не впевнена, що це будеш ти, а не я.
— Який сьогодні чудовий день. Поглянь, які гарні ці білі мармурові скульптури. Куди ми поїдемо — в Клюні, Версаль чи Фонтенбло? Увечері треба було б сходити у Французьку комедію, подивитися Сару Бернар.
Ейлін була щаслива та весела. Яке блаженство мандрувати з Френком як його законна дружина!
У цю поїздку жага задоволень, інтерес до мистецтва та тверда рішучість заволодіти всім, що може дати йому життя, прокинулася в Ковпервуда з новою силою. У Лондоні, Парижі та Брюсселі він познайомився з відомими антикварами. Його розуміння старої школи живопису і великих майстрів минулого значно розширилося. Один лондонський гендляр, відразу розпізнавши у Френкові майбутнього клієнта, запросив його й Ейлін переглянути певні приватні збірки та репрезентував «іноземця, котрий цікавиться живописом», декому з художників — лорду Лейтону, Данте Ґабріелю Россетті, Вістлеру. Для них Ковпервуд був лише самовпевненим, стриманим, чемним паном із дещо старомодними смаками. Він же, своєю чергою, відзначив, що ці люди — неврівноважені та самозакохані, з ними йому близько ніколи не зійтися, й єдине, що може їх пов’язувати, — це купівля-продаж. Вони шукають захоплених шанувальників, а він міг бути тільки щедрим меценатом. Отже, Френк відвідував галереї, майстерні, розглядав картини та міркував — чи скоро вже збудуться його мрії про велич.
У Лондоні він придбав портрет пензля Реберна, в Парижі «Орача» Мілле, маленьку дрібничку Яна Стена, батальне полотно Мейссоньє та романтичну сцену в палацовому саду Ізабе. Так відродилося колишнє захоплення Ковпервуда живописом, і було покладено початок колекції, що зайняла в подальшому настільки значне місце в його житті.
Після повернення в Чикаґо Френк та Ейлін із захопленням віддалися розбудові нового будинку. Надивившись старовинних замків у Франції, вони вирішили взяти їх собі за зразок. І Тейлор Лорд не забарився представити їм архітектурний проект, що відтворював щось на кшталт такого замку. Лорд вважав, що знадобиться рік або навіть і півтора, щоб завершити всі роботи, але Ковпервуди особливо і не поспішали. Поки все це буде будуватися, вони зміцнять свої світські зв’язки та до дня його закінчення зможуть увійти в коло обраних.
У ті часи чиказьке вище товариство було дуже строкатим. Були тут люди, котрі раптово розбагатіли після довгих років негараздів і ще не забули ні свою сільську церкву, ні свої провінційні звички та погляди. Були й інші, котрі отримали капітал у спадок або перебралися сюди зі східних штатів, де великі статки існують здавна. Ці вже вміли жити на широку ногу. І, нарешті, підростали доньки та синочки новоявлених багатіїв. Вони відчували потяг до розкоші, що вже міцніла в Америці, і сподівалися згодом до неї долучитися. Молодь ця наразі тільки мріяла про танці у Кінслі, де влаштовувалися благодійні базари та вечори, про літні розваги на європейський лад. Але до цього їм було ще далеко. Перша група, найбагатша, користувалася, незважаючи на своє невігластво і тупість, найбільшим впливом, бо вищим мірилом тут були гроші. Їхні розваги вражали своєю дурістю: все зводилося до того, щоб на людей подивитися і себе показати. Ці скоробагатьки боялися, як вогню, якоїсь свіжої думки чи якого нововведення. Тільки шаблонні думки й учинки, тільки рабська покора умовностям і допускалися в їхньому середовищі. Запросити в будинок акторку, як це часто робилося в східних штатах чи в Лондоні, боронь Боже! Навіть на співаків і художників вони дивилися косо. Аби чогось не трапилося. Але якби з Європи в Чикаґо випадково заїхав якийсь князь чи граф — чого, зазвичай, ніколи не бувало — місцеві магнати зі шкіри пнулися б, що, до слова кажучи, вони і робили щоразу, коли в їхньому місті проїздом зупинявся якийсь махляр зі східних штатів.
Ковпервуд затямив це відразу, як тільки приїхав, але йому здавалося, що коли він стане заможним і впливовим, збудує розкішний особняк, то йому з Ейлін, можливо, вдасться розворушити це стояче болото. На жаль, Ейлін занадто гарячкувала, надто вже явно шукала нагоди утвердитися в світі та домогтися визнання. Як дикун, не пристосований до самозахисту, котрий повністю перебуває під владою стихійних сил, вона тремтіла навіть від думки про можливу невдачу. Дуже скоро жінка збагнула, що існує категорія світських жінок, зовсім чужих їй за складом, зблизитися з котрими буде дуже нелегко. Якось вона побачила в крамниці дружину мануфактурного короля Енсона Меррила, і та здалася їй занадто манірною та холодною. Пані Меррил вважала себе жінкою розумною та високоосвіченою, і не сумнівалася, що в Чикаґо для неї немає відповідного товариства. Вона виховувалася в східних штатах, у Бостоні, не раз їздила в Лондон і навіть була прийнята в тамтешньому вищому світі. Чикаґо видавався їй просто брудною дірою, містом гендлярів. Вона вважала за краще Нью-Йорк чи Вашинґтон, але була змушена жити тут. З тими, кого пані Меррил ушановувала своєю увагою, вона трималася поблажливо-пихато і мала звичку закидати голову назад, втомлено опустивши вії та болісно піднявши брови, даючи цим зрозуміти, яке нестерпне їй усе це оточення.