— Ви, наскільки я розумію, прибули через форт Вейн, отже, бачили гіршу частину міста, — сказав пан Едісон гордовито. — Дозвольте мені показати вам упорядкованіші квартали. До речі, де ви зупинилися?
— У «Ґранд-Пасифік».
— І довго розраховуєте пробути в Чикаґо?
— Два дні, не більше.
— Даруйте, — пан Едісон вийняв із кишені годинник. — Ви не відмовитеся, сподіваюсь, познайомитися з деким із найвпливовіших людей нашого міста? Ми всі зазвичай снідаємо в клубі «Юніон-ліґ». У нас там є свій кабінет. Якщо не маєте нічого проти, то гайда зі мною. Я збираюся туди на першу годину дня, і ми, без сумніву, застанемо там когось із наших комерсантів, впливових підприємців, суддів чи адвокатів.
— От і добре, — одразу погодився філадельфієць. — Ви дуже люб’язні. Я неодмінно буду сьогодні в клубі «Юніон-ліґ». Але до цього мені хотілося б побачитися ще з деким... — Ковпервуд підвівся і зиркнув на свій годинник.
— Між іншим, не могли б ви пояснити мені, де розташована контора «Арніл і Ко»?
Почувши ім’я цього багатія, гуртового гендляра м’ясом і одного з найбільших вкладників його банку, Едісон схвально закивав. У цьому молодикові — Френк був щонайменше років на вісім молодший за нього самого — банкір одразу ж відчув майбутнього фінансового магната.
Після побачення з паном Арнілом — поважним, величним, насторожено-неприязним, і бесіди зі спритним і хитрим директором біржі Ковпервуд вирушив у клуб «Юніон-ліґ». Там він застав доволі строкате товариство: люди різного віку — від тридцяти п’яти до шістдесяти п’яти років — снідали за великим столом в окремому кабінеті, обставленому масивними різьбленими меблями з чорного горіха. Зі стін за ними спостерігали портрети знаменитих чиказьких городян, а вікна рясніли кольоровими вітражами — своєрідний замах на художній смак. Серед тих, хто сиділи за столом, були люди огрядні та худі, високі та приземкуваті, чорняві та біляві. Обрисом вилиць і розрізом очей декотрі нагадували тигра або рись, інші — ведмедя, а ще інші — лисицю. Траплялися й похмурі фізії бульдогів й обличчя поблажливо-зверхні, що нагадували морди англійських догів. Тільки слабких і лагідних у цій компанії обраних не було.
Пан Арніл і пан Едісон — проникливі, спритні та цілеспрямовані підпиємці — сподобалися Ковпервудові. Крім них, його зацікавив Енсон Меррил — маленький, сухорлявий, вишукано ввічливий чоловічок, витончений вигляд котрого, здавалося, свідчив про розгульне життя кількох поколінь і мимоволі наводив на думку про маєтки та лакеїв у лівреях. Едісон шепнув Ковпервудові, що це — знаменитий мануфактурний король і найбільший гуртово-роздрібний гендляр у Чикаґо.
Інша знаменитість, котра привернула увагу Френка, був пан Рембо, залізничний магнат і зачинатель цієї справи в Чикаґо. Звертаючись до нього, Едісон сказав із веселою посмішкою:
— Пан Ковпервуд прибув сюди з Філадельфії, палаючи бажанням залишити у нас частину свого капіталу. Ось вам добра нагода збути з рук ту нікчемну землю, яку ви скупили на Північному Заході.
Рембо, блідий, худорлявий, із чорною борідкою та швидкими точними рухами, одягнений, як устиг помітити Ковпервуд, вишуканіше за інших, уважно глянув на нього і чемно усміхнувся стриманою та непроникною посмішкою. У відповідь він зустрів погляд, що надовго закарбувався у його пам’яті. Очі Ковпервуда промовляли красномовніше за його слова. І пан Рембо, замість того, щоб відбутися буденним жартом, вирішив розповісти йому щось про Північний Захід. Може, це зацікавить філадельфійця.
Для людини, котра щойно вибралася з важкої сутички з життям, зазнала на собі всі прояви добрих намірів і нещирості, співчуття та віроломства з боку тих, хто в кожному американському місті вершить всі справи, — для такого чоловіка ставлення до нього верховодів іншого міста означає і дуже багато, і майже нічого. Ковпервуд уже давно дійшов думки, що людська природа, незалежно від клімату й усіх інших умов, скрізь однакова. Найвизначнішою рисою роду людського було, на його думку, те, що одні й ті ж люди, залежно від часу й обставин, могли бути і величними, і нікчемами. У рідкісні хвилини дозвілля Френк — якщо тільки він і тут не занурювався у практичні розрахунки — любив поміркувати над тим, чим, по суті, є життя. Якби він не був фінансистом за покликанням і до того ж спритним підприємцем, то міг би стати філософом украй суб’єктивістського напрямку, хоча заняття філософією неминуче мали здаватися людині його штибу доволі нікчемними. Покликання Ковпервуда, як він його розумів, було в тому, щоб маніпулювати матеріальними цінностями, або, точніше, їхніми фінансовими еквівалентами, і таким шляхом наживати собі гроші. Він прийшов сюди з метою вивчити основні потреби Середнього Заходу. Іншими словами, з метою прибрати до рук, якщо вдасться, джерела багатства та могутності і тим самим зміцнити власне становище. Від функціонерів, із котрими він зустрівся вранці, Френк устиг почерпнути потрібні йому відомості про чиказькі скотобійні, про прибутки залізничних і пароплавних компаній, про надзвичайне здорожчання земельних ділянок і всілякої іншої нерухомості, про величезні масштаби спекуляції зерном, про зростаючі зиски власників готелів і крамниць, що продають реманент. Він почув про діяльність різних промислових компаній: одна з них будувала елеватори, інша — вітряки, третя випускала вагони, четверта — сільськогосподарські машини, п’ята — паротяги. Будь-яка нова галузь промисловості знаходила для себе родюний ґрунт у Чикаґо. З бесіди з одним із членів правління Торгової палати, до якого у нього також був рекомендаційний лист, Ковпервуд дізнався, що на біржі Чикаґо майже не ведуть операції з місцевими акціями. Угоди укладалися головним чином на пшеницю, кукурудзу й інші зернові. Акціями ж підприємств східних штатів місцеві махлярі оперували тільки на нью-йоркській біржі, використовуючи для цієї мети орендовані телеграфні лінії.