— Як добре, що ви взяли із собою скрипку, — казала тим часом Ейлін Гарольду в іншому кутку вітальні. — Мені б дуже хотілося послухати вас.
— Ви занадто ласкаві, — відповідав Солберґ, солодкаво розтягуючи слова. — Як у вас тут гарно, які чудові книги, нефрит і кришталь...
Ейлін подобалася його м’яка піддатливість. Він був схожий на вразливого, розбещеного хлопчиська, подумала вона. Ним мала б опікуватися якась сильна та заможна жінка.
Після вечері Солберґ грав. Висока постать, очі, спрямовані в далечінь, волосся, що спадає на чоло, — вся сутність музиканта зацікавила Ковпервуда, але пані Солберґ цікавила його більше, і погляд його раз по раз звертався до неї. Він кидав погляд на її руки, що пурхали по клавішах, на ямочки біля ліктя. Який привабливий рот, яке світле пухнасте волосся! Але головне — за всім цим відчувалася індивідуальність, впевнена душевна настроєність, що викликала у Ковпервуда співчутливий відгук, більше того — жагучий потяг. Таку жінку він міг би покохати. Вона чимось нагадувала Ейлін, коли та була на шість років молодшою (Ейлін тепер виповнилося тридцять три, а пані Солберґ — двадцять сім), тільки Ейлін була дебелішою, міцнішою, здоровішою та пересічнішою. «Пані Солберґ — як раковина тропічних морів, — з’явилося в голові порівняння, — ніжна, тепла, переливчаста. Але в ній є і твердість». Він ще не зустрічав у товаристві такої жінки, як вона. Такої привабливої, палкої та чарівної. Френк дивився на неї, аж поки Рита, відчувши на собі його погляд, не обернулася і лукаво, одними очима, не посміхнулася, строго підібгавши вуста. Ковпервуд був підкорений. Чи може він на щось сподіватися, — було тепер єдиною його думкою. «Чи означає ця невловима посмішка щось, крім світської ввічливості? Сподіваюся, ні. Але хіба в такій особистості, багатій і палкій, не можна розбудити почуття?»
Френк скористався тим, що Рита встала з-за роялю, щоб спитати:
— Ви любите живопис? Не хочете подивитися на картинну галерею? — і запропонував їй руку.
— Колись я думала, що буду знаменитою художницею, — з кокетливим кривлянням і, як здалося Ковпервудові, дивно мило сказала пані Солберґ. — Кумедно, чи не так? Я навіть послала батькові малюнок зі зворушливим написом: «Тому, кому я всім зобов’язана». Треба було бачити цей малюнок, щоб зрозуміти, як це смішно.
І вона тихо засміялася. Ковпервуд весело підтримав її, відчуваючи, як життя раптом заграло новими барвами. Сміх Рити освіжав, немов літній вітерець.
— Це — Луїні, — сказав він, неусвідомлено стишуючи голос, коли вони увійшли в галерею, освітлену м’яким сяйвом газових ріжків. — Я купив його минулої зими в Італії.
Перед ними була робота «Заручини св. Катерини». Френк мовчав, поки його супутниця розглядала тонкі риси святої, яким художник зумів надати вираз неземного блаженства.
— А ось, — продовжував він, — моє найцінніше надбання — Пінтуріккйо.
Вони зупинилися перед портретом відомого своєю підступністю Цезаря Борджіа.
— Яка незвичайна особистіть! — простодушно зауважила пані Солберґ. — Я не знала, що існує його портрет. Він сам схожий на художника, не вважаєте? — Рита, певна річ, чула про підступи та злочини Цезаря Борджіа, але ніколи не читала його життєпису.
— Він був і митцем певного трибу, — відповідав із іронічною посмішкою Ковпервуд, котрому свого часу, коли він купував портрет, розповіли в усіх подробицях і про Цезаря Борджіа, і про його батька, папу Олександра VI. З того часу його і зацікавила історія родини Борджіа. Втім, пані Солберґ навряд чи вловила приховану в його словах іронію.
— А ось і пані Ковпервуд, — зауважила Рита, переходячи до портрета, написаного Ван-Беєром. — Ефектна річ! — додала вона тоном знавця, і ця наївна самовпевненість здалася Френкові дуже милою. Він вважав, що жінка має бути самовпевненою і трохи пихатою. — Які соковиті фарби! І цей сад і хмари — дуже вдалий фон.
Вона відступила на крок, і Ковпервуд, зайнятий тільки нею, замилувався вигином спини і профілем жінки. Яка гармонія ліній і фарб! «Рух кожен сплітається у візерунок», — хотілося йому процитувати, але замість цього він сказав:
— Портрет писався в Брюсселі. А хмари і вазу в ніші художник дописав потім.
— Чудовий портрет, — повторила пані Солберґ і рушила далі.
— А як вам подобається Ізраельс?
Картина називалася «Скромна трапеза».
— Дуже подобається, — відповідала вона. — І ваш Бастьєн-Лепаж також (вона мала на увазі «Кузню»). Але мені здається, що старі майстри у вас — цікавіші. Якщо вам пощастить відшукати ще кілька речей, їх неодмінно треба перемістити в окрему залу. Вам так не здається? А ось до Жерома я чомусь байдужа, — вона промовляла, розтягуючи слова, і це здавалося Френкові чарівним.