ин-єдиний Творець, Який особисто виліпив першу людину з неживої субстанції. Вони нібито посилаються на писання, що дійшли до нас з глибини століть. Хоча, безсумнівно, ці твори містять у собі суттєві викривлення - і не лише через стародавність першоджерел. Пояснення цих людей майже завжди надто плутані та недостатні, вони так і не можуть дати виразну відповідь на безліч простих запитань. Інші стверджують, що Бог - це і є власне Життя, Любов, Енергія, а все, що існує, створюють такі собі Творці, сукупність яких і можна вважати тим, кого чи що перші називають Єдиним Богом. Треті взагалі нічого не кажуть про Творення, як таке, пояснюючи це тим, що воно завжди відбувалося, триває зараз і буде продовжуватися вічно... Тому, розмірковуючи над усім цим, я, як, сподіваюся, досить розсудлива людина, не міг не зробити висновок, що все суще - як видиме, так і невидиме - має свою першопричину - Творця... - Ну, розсудливість тут зовсім ні до чого! - абсолютно резонно зауважив Ангел. - Багато хто з цілком розсудливих людей у Нього не вірили та навіть вважали себе атеїстами. Так що не у ній тут справа. - ...але я не вірю, що Він саме такий, яким Його зображує релігія, - на видиху закінчив я свою думку. - Що ти маєш на увазі? - Ну-у-у... - я спробував сформулювати стисло все, що дотепер мало у моєму уявленні лише найзагальніші, неоформлені риси та образи. - По-перше, я не вірю в Бога, який ззовні нагадує людину, і навіть наділеного перебільшеними людськими якостями. По-друге, я не вірю в Бога, який сидить на престолі, що розташовується на хмаринці, чи який перебуває у будь-якому іншому певному місці. По-третє, я не вірю в Бога, якому необхідно щосили догоджати, аби врешті-решт знайти Порятунок. Та й від чого порятунок? Вірніше, від Кого? Від Самого Бога та від Його гніву! По-четверте, я не вірю в Бога, Який віддає власного улюбленого Сина для знущання жорстоким дикунам, аби ті уникли справедливого покарання за свої злочини. По-п'яте, я взагалі не вірю в те, що свою провину можна якимось там чином перекласти на іншу, нехай навіть найсвятішу і найдосконалішу людину. По-шосте, якщо Бог справедливий, то чому тоді у світі існує кричуща несправедливість? А якщо Він всемогутній, то чому тоді Він не може вилучити зі світобудови страждання, страх, ненависть і біль? Не може чи не хоче? По-сьоме... - Достатньо, - рішуче зупинив мене Ангел, - мені знайомі всі твої сумніви, як відомими є і всі запитання, на які ти шукаєш чи ще будеш коли-небудь шукати відповіді. Їм вже не одне тисячоліття! Просто ти зараз підійшов до тієї межі, де твої колишні переконання вже не працюють, а нові ще не оформилися в струнку та логічну систему поглядів. Ну то що ж, давай-но тепер все по черзі... Отже, свідомість людини обмежена... - на знак згоди я лише кивнув головою, оскільки було б нерозумним опиратися тому, що для мене давно вже стало очевидним. Він продовжив: - ... Але обмежує її не чиясь там воля звідкілясь згори, злий намір або бажання мати над вами перевагу. Всі обмеження містяться в середині вас самих. Це - невігластво, зневіра у власних силах, хибні колективні установки та переконання, а також ваші недоліки, які багато хто з вас намагається видати за чесноти. - Ну, мабуть, - промовив я, обмірковуючи почуте, - з невіглаством, як фактором обмеження мислення, я цілком згоден. Допоки ти не маєш повного уявлення про щось, тобі важко це оцінювати максимально об'єктивно, а тому помилки і прорахунки є цілком можливими. Зі зневірою у власних силах я теж не можу не погодитися. Адже, якщо ти маєш про щось навіть найбільш повне уявлення, але не віриш у власну здатність вирішити ту чи іншу проблему, то цілком природно, що й не візьмешся за це. Та й хибні колективні установки у якості обмежників нашої свідомості не викликають у мене щонайменшого заперечення. Маючи всю необхідну інформацію та вірячи у власні сили, але розцінюючи їх неправильно, важко розраховувати на прийнятний для себе результат. Але що таке «недоліки, видавані за чесноти»? - Це недоліки, які ви лукаво або щиросердно помиляючись, вважаєте своїми чеснотами. Ви навіть пишаєтеся ними! Наприклад, лінощі або відсталість мислення - це безперечно недолік. Однак якщо мова йде про дотримання незрозумілих атрибутів та вірувань, які прийшли до вас із глибини століть, то це ви часто-густо називаєте «традиціями пращурів». Мовляв, наші пращури завжди так вчиняли, і хто ми такі, аби порушувати їхні звичаї. Ви вважаєте ревнощі ознакою любові, хоча вони свідчать зовсім про протилежне - про недовіру до партнера та про ставлення до нього, як до предмета домашнього вжитку, яким можна безперечно володіти. Багато хто з вас вважає, що якщо своїх дітей усунути від подолання труднощів і необхідності самостійно влаштовуватися у житті, то вони зможуть уникнути помилок і розчарувань, а отже виростуть щасливими людьми. Але така от турбота найчастіше обертається як проти самих дітей, так і проти їхніх занадто турботливих батьків... А ось що стосується взагалі розуміння Бога, то тут ви знову-таки все надто спрощуєте. Людське мислення не в змозі охопити всю суть глобального явища водночас. Воно намагається розчленувати його на дрібніші складові, аби потім це дрібне вивчити, усвідомити, зрозуміти. Потім вже на підставі узагальнення всього відомого ви складаєте своє уявлення про глобальне. Та якщо, наприклад, людину подумки розібрати на окремі клітини, а потім усе це як слід вивчити, то як, маючи силу силенну інформації про кожну складову, зрозуміти, що таке «людина» як явище, якою є її психіка, що їй подобається, кого або що вона любить та ненавидить? Щоб зрозуміти або принаймні максимально наблизитися до розуміння Бога, необхідно відмовитися від поділу загального на часткове, але, попри все це, дуже важливо мати уявлення про часткове! Проте не як про щось окреме, а як про невід’ємну частину єдиного Цілого. Тобі вже відомо, що є два методи мислення - дедукція (рух думки від загального до часткового) та індукція (від часткового до цілого). Перше без другого має лише теоретичну цінність, а ось з другим воно набуває цінності практичної. Це означає, що пізнане стає вже не просто нашим уявленням чи навіть знанням, як таким, а важливим досвідом, який перевершує будь-яке знання. Адже досвід - це вже застосоване, відчуте та навіть усвідомлене знання. Мислення оперує одиницями інформації, але Бога можна осягнути лише спогляданням Розуму. Тобто не поділом Його на певні визначення і аспекти. - Все це так складно й заплутано! - вигукнув я. - Не все так безнадійно, - почув я у відповідь. - З усього цього ти повинен усвідомити всього-на-всього одну єдину річ... - Яку ж? - я був украй заінтригований. - Бог не пізнається розумом. Коли розум не в змозі охопити явище цілковито, то подрібнює його на частини, які він вже здатен осмислити, по суті, таким чином руйнуючи те, що пізнає. - Отже, нам ніколи не осягти Бога і Його задум? - мене вже почав було охоплювати відчай. - Творіння лише тоді зможе усвідомити задум свого творця, коли саме з ним зрівняється. Людина ж у своєму пізнанні може наближатися до усвідомлення Бога як завгодно близько, але воно завжди буде залишатися для неї недосяжним у всій своїй повноті. Повторюю ще раз - Бога розумом осягнути не можна - Він вищий від будь-якого індивідуального розуму. Однак людина через відчуття, емоції та розум йде до почуттів, аби на порозі Великого Невідомого залишити їх і увійти у світ Божественний зовсім у іншій якості - боголюдини. Найбільша самопожертва розуму досконалої людини полягає в тому, аби довести її до порогу божественного світу попри всі негаразди, тягарі та муки і відійти убік, давши людині можливість йти далі! - Зачекай-но! - я, здається, почав розуміти зміст сказаного. - Ти хочеш сказати, що наший розум у процесі пізнання відіграє важливу роль, допомагаючи осягати взаємодію частин цілого між собою і всієї сукупності частин з цілим, але потім ми повинні відмовитися навіть від нього, як від знаряддя пізнання вищих істин? - Саме так. Розум дійсно є для вас унікальним інструментом, здатним усунути непорозуміння, помилки та протиріччя, якими вщент наповнене ваше мислення на шляху до Істини, і які не дозволяють вам наблизитися до неї. Він немов турботливий і ніжний батько, який розуміє, що його дитя вже не просто виросло, але й переросло його самого, може лише підвести вас до тієї межі, за якою йде лише одкровення Серця. Підвести та замовкнути, залишивши вас наодинці з Вічністю. - Що таке «одкровення Серця»? - запитав я, вже цілком здогадуючись, про що саме йде мова. - Любов, - пролунало у відповідь. - Любов... - повторив я луною та, неначебто отямившись, перепитав: - Любов? Яким чином це почуття може допомогти нам у збагненні Бога? Я, певним чином, неодноразово чув, що Він нібито і є любов, але мені завжди чомусь здавалося, що це лише якась алегорія, чудовий епітет, який визначає єство Бога, але не більше.