— Так, маю намір викликати свідком Геллє Мьорк.
— Геллє? Геллє Мьорк? Яка з неї користь? Не бачу потреби!
Раптом мені урвався терпець. Я місяцями обережно й скрадливо ступав навколо нього, щоб, не дай Боже, не спровокувати, намагався не суперечити, але тепер йому було вже надто пізно міняти адвоката. Суд ніколи не погодиться. Це була втішна думка.
— Дозволь мені займатися стратегією та списком свідків, Юсефе. Це моя робота, і я знаю, що потрібно. Зосередься на своєму свідченні в суді, окей?
Юсеф глянув на мене поглядом, який важко було витлумачити, і здвигнув плечами.
— А мені що... Ти ж адвокат! Хочеш так, то буде так!
— Ось і чудово. До речі, я прочитав твою книжку.
Юсеф просвітлів на обличчі.
— Справді? Сподобалася?
— Дуже добра книжка. З біса, жахлива, але добре написана.
— Усе, чим я займався досі — музика й усяке інше, — було лише прологом. Література — ось моє! На світі стільки байдужої писанини, якоїсь афектованої дурні. Майже ніхто не описує життя таким, яким воно є насправді. Моя творчість важлива. Я той голос, якого бракувало в літературі.
Він палав, збуджено говорив, коли мова заходила про його творчість, ніби його щонайменше покликано вищими силами до великої місії. Та, мабуть, Юсеф був надміру самозакоханим чоловіком з великими амбіціями.
Я вагався, чи казати, але таки зважився.
— Оповідання про маленького хлопчика...
— «Адвент».
— Так.
— Що тебе цікавить?
— Щось у новелі не таке, інакше. Мені цікаво, наскільки вона автобіографічна...
Юсеф Мардал здивовано глянув на мене.
— Чи той хлопчик — я?
Я кивнув.
— Маленький хлопчик — це ми всі, — промовив він. — Ми всі самотні. Ніхто з нас не отримує того, чого потребує. Ось що рухає нами в житті. І що рухає усім Всесвітом...
Розділ 35
Кожного свого приїзду я виразно відчував, що Юдіт не бажала впускати мене досередини, але сьогодні вона просто не мала іншого вибору. Мотонно сіялася мжичка, низьке сіре небо, мов дамба, яка почала протікати. Тримати мене за порогом якось не випадало. Моллі, як завжди, причвалала привітатися, нюхнула мої штани й повернулася на місце.
Доки Юдіт вела мене через дві кімнати, я зацікавлено роззирався навколо. Чомусь очікував безладу в домі, мабуть, через купи мотлоху на задньому подвір’ї. Насправді ж помешкання мало вигляд не гірший, ніж моє. Високі стелі, мало меблів, не надто обчухраних чи засмальцьованих. У першій кімнаті — піаніно. У другій — штатив з мікрофоном і щось схоже на музично-акустичний мікшер у кутку. У стіни всотався запах алкоголю й цигаркового диму. Посеред кімнати стояли в своїх штативах три гітари. Кімната більше скидалася на репетиційну залу, ніж на вітальню.
— Гарні гітари, — сказав я.
— Юсефові... Він не любить, щоб їх торкалися, — відповіла Юдіт.
— Лише його? Ви ж ніби також граєте?
— Публічно я більше не виступаю, але компоную пісні на піаніно. Я завжди складала пісні. Іноді ми пишемо музику разом...
Я пішов за нею на кухню, сів за грубо збитий стіл, вочевидь, тільки-но вимитий. На стільниці ще виднілися мокрі сліди від ганчірки, а у тріщинках — хлібні крихти й цигарковий попіл. На робочій стільниці стояв келих з недопитим вином і слідами помади на склі. Тут висів трохи застояний запах їжі й курива, ніби кухню ніколи не провітрювали.
— Я переважно надворі, у хаті майже не сиджу, — сказала Юдіт, ніби на підтвердження моїх думок, і, не питаючись, налила нам обом кави.
Я подякував, обережно пригубив. Кава була міцнюща. Заміцна для мене.
Вона відпила ковток зі своєї філіжанки.
— Чому я повинна приходити на суд? — запитала вона. — Я не знаю, що там казати.
— Якщо прокурор запитає вас про алібі, яке ви дали Юсефові, — а він запитає, — ви повинні сказати те, що сказали й мені: переплутали дні.
Жінка кивнула, огорнула себе руками, ніби змерзла.
— Що ще я маю казати?
— Вам вирішувати... але я запитаю, скільки часу ви живете разом.
Юдіт замислилася.
— Двадцять два роки, здається.
— Довго... Більшість моїх знайомих, які одружилися в юності, уже давно розлучилися.
Юдіт знизала плечами, ніби їй ніколи й на думку не спадало, що можна розлучитися.
— Отже, у вас міцний шлюб? — вів я далі. — Можете щось розповісти? Чи Юсеф турботливий чоловік?
— Так, він дуже добрий. Він...
Вона говорила якось нерішуче, піднесла руку до верхньої губи, погладила пальцем шрам. Я вже й раніше помічав цей жест, коли вона не почувалася упевнено. Чи не Юсеф розпанахав їй губу?
— Даруйте, — озвалася вона після короткої мовчанки. — Я не вмію про таке розповідати. Не знаходжу відповідних слів.
— Багато говорити не треба, — заспокоїв я. — Все буде добре.
Я брехав. Юдіт Мардал могла лише нашкодити в суді, але якщо вона не свідчитиме, це викличе підозри в присяжних. Краще все-таки використати її як свідка.
— Як мені вдягнутися? — раптом запитала вона.
Я не сподівався такого запитання.
— Цілком буденно. Нема потреби якось особливо чепуритися. Головне скромно, без яскравого макіяжу. Ви й без макіяжу вродлива.
— Дякую.
Не думаючи, що роблю, я торкнувся її руки. То був обережний, сторожкий жест. Юдіт не відкинула його й не прийняла, мовчки дивилася на мене, доки я забрав руку, трохи розгублений через свою імпульсивність.
— Юсеф мені розповідав, що одного разу Борд Тулос погрожував вам помстою, — змінив я тему, щоб розвіяти незручність. — Правда?
Юдіт кивнула.
— Так. Він сказав, що знищить Юсефа, хай це навіть стане останнім вчинком у його житті, — вона раптом ніби наїжачилася. — Старий цап!
— Де й коли це було?
— Десь зо два роки тому... у футбольному пабі. Юсеф ще точно сидів у тюрмі.
— Хтось ще був при тому?
Юдіт насупила брови, замислилася.
— Можливо, Пер.
— Хто такий Пер?
— Пер Калвоґ. Мій двоюрідний брат. У кожному разі, того вечора ми разом сиділи в пабі. Він і ще кілька знайомих. Здається, Пер усе чув.
— Можете зателефонувати йому й запитати? І попросіть його зустрітися зі мною.
— Добре...
Виходячи з дому, я ковзнув пальцями по струнах, одна по одній. Звук затремтів і немов покришився під високими стелями. Юдіт скривилася, може, тому, що гітара різала вухо фальшем.
— Ви коли-небудь бачилися з матір’ю Юсефа? — запитав я.
— Марією? А чого питаєте?
— Просто цікаво. Ви ж з Юсефом довго прожили разом.
Вона відповіла аж за декілька секунд.
— Двічі зустрічалися.
— Якою вона була.
— П’яною, мов чіп.
— Щоразу?
— Так. Урешті-решт таки допилася.
Мені майнула одна думка.
— А які відносини були між Юсефом і матір’ю?
— Він дуже любив маму. Терпіти не міг, якщо хтось її ганив. Нікому не подарував би образи.
Рука Юдіт знову потягнулася до шраму на губі.
— До речі... Я згадав... Перед викликом до суду не пийте ніякого алкоголю!
Юдіт лише кивнула.
— Гадаєте ми виграємо справу?
— Не знаю. Але маємо добрі шанси.
— Сподіваюся, — промовила Юдіт. — Я хочу, щоб Юсеф повернувся додому. Я за ним сумую.
— Скажіть про це на суді, — порадив я. — Більше нічого казати й не треба.
Розділ 36
Ґабріеллє Соммер мала карі, хитруваті очі й мудру голову. За нею ходила слава в’їдливого і безкомпромісного прокурора, а колеги-чоловіки поза очі прозивали її «сукою». Ми ніколи не перетиналися в суді, але не раз зустрічались у побутових ситуаціях. Вона мені подобалася, не лізла по слово до кишені, голосно, заразливо сміялася і любила випити кухоль пива в доброму товаристві.
Ґабріеллє зателефонувала мені напередодні суду й запропонувала зустрітися.
— Для чого? — запитав я.
— Щоб разом узгодити доказову базу, поговорити про саму процедуру. На нас покладена спільна відповідальність за проведення слухань, гладко й за планом, хіба ні?