О пів на дев’яту я виблював у туалеті весь свій сніданок і каву. Це вже як умовний рефлекс, за тим лише винятком, що переважно таке трапляється по приході до суду. Я відкашлявся, відхаркався, пополоскав рота. Цікаво, чи перестану коли-небудь так нервувати перед судовим засіданням? Мабуть, ніколи. Останніми роками ставало не ліпше, а тільки гірше.
Юсеф підстригся.
Довгий кінський хвіст зник, замість нього — короткий «їжачок» на потилиці та з боків і подовжений чуб, що трохи нависав на чоло.
— Як тобі? — запитав він, проводячи долонею по голові.
— Пасує! — сказав я, хоча насправді був іншої думки — він ніби постарішав, а може, став поважніший, та водночас і цинічніший.
Юсеф либився на весь рот і зовсім не нервувався, що мене тривожило. Я б волів, щоб він усвідомлював серйозність моменту, а отже, поводився обережніше. Але заглушив у собі тривогу. Пізно про це думати. Я сказав йому все, що мав сказати, підготував, як міг. Невдовзі він займе місце свідка й опиниться наодинці з собою. Захоче — попливе, не захоче — потоне.
— Тобі пасує, — повторив я, одягаючи мантію.
Я ігнорував журналістів, камери, жадібну до сенсацій публіку — закрився від усіх, хоча вони юрмилися усього лиш за кілька метрів від мене.
Моя адвокатська мантія трохи пом’ялася і зносилася за багато років користування. Останніми роками я часто збирався купити нову, і знову думка про обнову зринула в моїй голові, коли до зали увійшла прокурор. Мантія Ґабріеллє Соммер була новісінька, шовкові складки виблискували, як її очі. Рухи поривчасті й енергійні, уся постать випромінювала самовпевненість й азарт. Вона перетнула залу, подала руку спершу Юсефові, потім — мені.
— Готовий, Бренне?
Я лише кивнув. Мені знову стало млосно, я дуже сподівався, що не доведеться знову бігти в туалет.
— Розглядається справа, — оголосив суддя Сандерстьоль і роззирнувся залою.
Як судді, я йому не симпатизував. І зовсім не тому, що мені не подобалися його рішення, а тому, що він завжди був однаково стурбований і занепокоєний, а, до того ж, скупий на слова. Дуже важко відчитати наміри з виразу його обличчя. Я віддав би перевагу колишньому судді, бо міг передбачити кожну його реакцію.
Млість минулася, з кожним кроком формальної процедури туман у голові розсіювався, натомість з’явилася надзвичайна ясність. І ніби й чути ліпше став, і бачити, і гостріше сприймати оточення. Лише за цю одну метаморфозу я любив судові баталії.
Юсеф підвівся відповідати на запитання про персональні дані.
— Письменник, — сказав він з притиском, коли його запитали про професію. — Я — письменник.
Журналісти гарячково записували. Так завжди відбувалося на початках судового процесу. За кілька днів вони вже кунятимуть на лавах, принаймні ті з них, хто витримає найдовше.
— Пані прокурор, вам слово для виступу. Прошу! — запросив суддя.
— Дякую!
Ґабріеллє Соммер притьмом підхопилася зі стільця, ніби вже дочекатися не могла, коли ж її покличуть.
Мушу визнати, її виступ був добрий, логічний, системний, милозвучний, а ледь вловна, скрадлива хрипкість голосу була насолодою для вуха.
Це був не окружний суд з присяжними, з якими треба було загравати, заворожувати, зваблювати — одне слово, справляти враження, а всього лиш міський суд. І хоч біля Сандерстьоля сиділи три громадські засідателі, судом разом з головою засідання усе ж правили ще два професійні судді, і, звичайно ж, вони домінуватимуть на процесі. А суддів адвокати здебільшого не заворожують, а дратують, вважаючи їхні методи надто театральними й мелодраматичними. Тому я чемно і спокійно відсидів увесь виступ прокурора. Та й, чесно кажучи, підстав для протестів не було. Виступ прокурора — це завжди максимально об’єктивний огляд фактів, до того ж, вона чітко дотримувалася правил.
Мене ж найбільше цікавило в її виступі, що вона скаже про мотив Юсефа.
— Він зґвалтував Барбару Бломберґ вагінально й анально, а потім задушив. Важко достеменно сказати, скоїв Юсеф Мардал убивство під час акту в момент оргазму чи відразу після нього, щоб змусити жертву замовкнути й не звинуватити його в зґвалтуванні. До цього ми ще повернемося у ході розгляду доказів, але для висунення обвинувачення це не так вже й важливо. І вбивство, і зґвалтування є тими обтяжувальними обставинами, які, згідно з відповідною статтею кримінального кодексу, дають підстави засудити підозрюваного до двадцяти одного року тюремного ув’язнення.
Юсеф нахилився до мене, хотів прошепотіти щось на вухо, але я від нього відмахнувся — конспектував за прокурором. Мені було б дуже на руку, якби прокурор дотримувалася версії, що вбивство було скоєне, аби змусити жертву замовкнути, але й так було незле. Найважливіше в її виступі — акцент на самому факті зґвалтування. Ось на це й треба буде тиснути.
Та ще не тепер.
Що раніше я розкрию свою стратегію, то кращу нагоду й більше часу матиме Ґабріеллє для виявленння контраргументів, підготовки патологів і слідчих. Існує ще одна важлива відмінність у виступах перед судом з засідателями і судом присяжних. В останньому випадку я радше схилявся б до ранньої демонстрації своїх намірів, щоб присяжні не пропустили важливих моментів згодом, під час розгляду доказів і допиту свідків, але зараз я покладався на суддю Сандерстьоля — хай доходить до істини без моєї допомоги.
Тому я встав і проголосив коротку, цілком беззмістовну промову.
— Навіщо Юсефові Мардалу вбивати Барбару Бломберґ? — поставив я риторичне запитання. — Вона була його наставницею, відчинила перед ним двері в літературний світ. Без неї він мав мало шансів на реалізацію своїх митецьких амбіцій. Те, що каже прокурор, позбавлене смислу. У ході процесу суд, сподіваюся, збагне всю неправдоподібність теорії прокурора. Юсеф Мардал — людина розумна й амбіційна. Він нізащо не зруйнував би власними руками свого майбутнього.
— Якби всі вбивці діяли згідно зі своїми очевидними інтересами, я дуже скоро опинилась би без роботи, — скептично вставила Ґабріеллє Соммер.
— О, ні, пані прокурор, — умить відповів я, доки ще не встиг відреагувати на її репліку суддя. — Я так не вважаю. Ви могли б, без сумніву, і далі процесувати з крамничними злодюжками й п’яними водіями.
Обміном грубощами з прокурором я ризикував собі нашкодити, але не міг попустити хамства. Не варто на самому початку процесу забагато дозволяти протилежній стороні.
— Припиніть, ви обоє! — суворо прикрикнув суддя. — Тут вам не дитячий садок! Я не допущу дитинячих сварок у своєму суді, ясно?
— Вона перша почала, — сказав я, і вся зала вибухнула сміхом.
Сандерстьоль не сміявся, лише глянув на мене сумними очима. Я винувато похилив голову й попросив вибачення.
— Продовжуйте, адвокате Бренне! — промовив він.
Я продовжив, хоча насправді все вже сказав.
— Перерва десять хвилин! — оголосив суддя, коли я закінчив виступ.
Я залишився на своєму місці, решта потягнулися вервечкою з зали: хто в туалет, хто покурити чи просто розім’яти ноги. Коли зала спорожніла, я взяв зі свого стола карафку з водою, перелив воду в термос, який приніс з собою і ховав у портфелі. А потім замінив повну карафку на столі в боксі для свідків своєю порожньою.
Розділ 39
— Дозвольте уточнити, — сказала Ґабріеллє Соммер. — Отже, ви знали Барбару з часів ув’язнення у берґенській тюрмі, де відбували покарання, тривале покарання за завдання важких тілесних ушкоджень?
— Так, — відповів Юсеф Мардал. — Усе правильно.
— Вона вела так званий курс творчого письма, учасником якого ви були?
— Як я вже казав.
— Саме так. Вам подобалося?
— Курс? Подобався. Писання стало новим способом самовираження. Звичайно, усвідомлення, що я так добре освоїв науку, приносило задоволення. Мова й тональність були, ясна річ, моїми, але Барбара навчила мене ремесла, навчила, як давати собі раду з різним технічними нюансами.