І Геллє.
Я рвонув двері й вискочив надвір, не криючись. Обігнув кут будинку й побачив рухливу тінь між деревами. Я заскочив зненацька того, хто ховався у тіні, і тепер невідомець намагався непомітно прослизнути вздовж живоплоту до садової хвіртки.
— Гей, ти! — крикнув я, кидаючись до нього, але послизнувся на мокрій траві.
Чоловік скористався шансом, щодуху помчав моріжком, та я швидко звівся на ноги й підрізав його на півдорозі до хвіртки, спритно збив на землю, ніби все життя грав в американський футбол. Чоловік застогнав, задихаючись під вагою мого тіла.
Я сів на нього верхи, притиснув обличчям до трави.
Чоловік жалібно заскимлів, і я трохи ослабив натиск, щоб він зміг повернути набік голову. Я спантеличено дивився на людину, якої ніколи раніше не бачив.
— Боляче, — простогнав він. — Ти, мабуть, зламав мені кілька ребер, бісовий сатано! Чортів кровопивцю! Дідьчий гівнюку!
На мене дивився відносно молодий парубійко. Марне, худе обличчя. Я зморщив носа, коли мені в ніздрі вдарив кислий запах немитого волосся й брудного одягу. Тіло піді мною здавалося сучкуватим. Цього чоловіка можна не боятися, подумав я. Сама шкіра й кості. Хіба божевільний, проте приблуда на божевільного не скидався. Може, з порушеною психікою, але не психопат.
— Я тебе відпущу, якщо сидітимеш тихо, чуєш? — сказав я. — Не вставай на ноги! Підведешся, скопаю на квасне ябко!
— Це ти можеш, старий цапе!
— Зрозумів, що я кажу? — і я знову притиснув його голову до землі, щоб він таки повірив у мою погрозу.
— Трясця твоїй матері! — простогнав він знову. — Добре, добре, я тихо сидітиму.
Я підхопився на ноги й відійшов на два кроки — достатня відстань, якби парубок захотів напасти. Та він і не думав нападати, поволі перевернувся на спину, сів, скоцюрбившись і обхопивши руками тулуб.
— Де лист? — запитав я.
— Що?
— Уже поклав його до скриньки?
Чоловік понуро глянув на мене.
— Про що ти балаболиш? Я скидаюся на поштаря? Хотів лише подивитися, як живуть такі бісові аферисти, як ти!
Тепер вже я ошелешено витріщався на нього.
— Мікаелю? Все нормально?
То була Сюнне, я зовсім про неї забув.
— Нормально! Я скоро прийду!
Я знову повернувся до непрошеного гостя на траві.
— Чому це я аферист?
Той сплюнув на землю.
— Аферист! Брехун! Шахрай!
Я вже знову засумнівався, чи не психопат до мене навідався.
— Як тебе звати?
Парубійко нерішуче мовчав.
— Кажи! Моя дружина викликала поліцію. Я можу їм зателефонувати й сказати, що то була фальшива тривога, або не телефонуватиму. Вибирай сам! Кажи ім’я!
— Адам, — глухо відповів він. — Адам Лід.
Минуло кілька секунд, перш ніж я розгублено міркував, звідки знаю ім’я. А потім до мене дійшло, хто й навіщо навідався до мене серед ночі.
— Ходімо на кухню, так буде ліпше, — сказав я.
— Що відбувається? — запитала Сюнне, зустрічаючи нас в коридорі. — Хто це?
— Не бійся... Це — Адам... Він просто невдоволений моєю роботою. Іди спати, Сюнне. Ми трохи побалакаємо.
— Точно? — Сюнне недовірливо примружилася.
— Абсолютно! Потім усе поясню.
Я заштовхав Адама на кухню і зачинив за нами двері, доки Сюнне не встигла запротестувати.
— Сідай! — звелів я. — Хочеш чогось? Може, кави?
Адам мовчки стенув плечем, скоса дивлячись на мене. Я налив води в електричний чайник.
— Ти вважаєш, ніби я обманом хочу позбавити тебе спадку? — запитав я, чекаючи, доки закипить вода.
— Я знаю, так воно і є, дідьчий чортяко...
— Припини лаятися у мене вдома. До того ж, ти помиляєшся. Усе, що я зробив, склав заповіт на прохання твоєї тітки.
Я насипав у горня розчинної кави, налив доверху окропу й простягнув Адамові.
Він взяв каву тремтячими, мов у старця руками.
— Навіщо їй це було? Ми ж мали з нею добрі стосунки?
— Барбара любила тебе, але ти наркоман, Адаме. Залежний від героїну. Такі, як ти, ніколи не мають добрих стосунків з родиною. Родичів виснажує страх і тривога, брехня і постійне виканючування грошей.
— Я нечасто просив грошей, — бурчливим тоном мовив Адам. — Але ж у тітки Барбари купа тих грошей. З усієї родини вона має лиш мене.
— Мала...
— Що?
— З усієї родини вона мала лиш тебе... Барбара мертва.
— Ну, ось, бачте... — Адам ніби хотів підкреслити саме це. — Вона мертва, а ви намагаєтеся обманом позбавити мене спадку. Гроші — мої, щоб ви там не казали.
Я зітхнув.
— Твоя правда. Спадок належить тобі. Я не встиг виконати прохання твоєї тітки. Заповіту вона не підписала, тож він не чинний.
— Вони кажуть, що оскаржать моє право в суді.
Адам Лід сидів, похилившись уперед і притиснувши одну руку до тулуба. Може, я, справді, зламав йому ребро. Він раз по раз облизував губи, і при цьому нервовий тік щоразу пробігав одним боком його обличчя. На нього боляче було дивитися: багаторічне зловживання наркотиками призвело до інтелектуальної і моральної деградації, та якщо Адамові понад усе хотілося позбавити себе життя дурманними оргіями, то це його справа. І нічия більше. Добре й погано — не завжди співвідносні поняття в юриспруденції.
— Я не маю до цього ніякого стосунку, — сказав я з притиском. — І жодний норвезький суд не визнає чинності заповіту твоєї тітки, Адаме.
Парубійко розгублено дивився на мене.
— Чому ж тоді... що...
— Слухай, я розкажу тобі, як ми вчинимо.
Розділ 59
— Співчуваю з приводу смерті Гєллє Мьорк, — сказав Сонцесяйний. — Я знаю, ти був небайдужий до неї.
— Так, небайдужий.
А що було ще казати?
— Прикро... І прикро, що знайти її тіло випало саме тобі. За роки роботи в поліції я надивився на трупів — убивства, самовбивства, нещасні випадки. Тіла, знайдені через тижні після смерті. Не кажу вже про потопельників, які довго пролежали в воді, ці трупи найстрашніші, — він похмуро втупився невидючим поглядом поперед себе, ніби гортав каталог жахітливих спогадів. — Усі трупи, зрештою, страшне видовище. До цього ніколи не звикаєш.
— Якщо ти так намагаєшся мене втішити, то не певний, чи тобі вдасться.
Сонцесяйний мовчки повів плечем.
— Я хотів лише сказати, що розумію, як тобі важко.
— Дякую!
Я підняв до нього кухоль пива, зворушений його несподіваною співчутливістю.
— А Мардала, на жаль, знову випускають на волю, — додав він і відразу став самим собою.
— Юсеф Мардал не вбивав Геллє Мьорк, Карле Петтере. І Барбару Блобмерґ не вбивав. Якби я не знайшов Геллє, він так би й сидів у тюрмі.
— Так, це вже завершена справа, — кивнув Карл Петтер.
— Можливо.
— Хай і не вбивав, але зґвалтував.
Я промовчав.
— І Барбару Бломберґ зґвалтував, — вів далі Сонцесяйний.
— Можливо, та хтозна.
Сонцесяйний сумно глянув на мене.
— Господи, Мікаелю, ми ж не в суді! Звісно ж, зґвалтував! То було лишень питання часу, коли він зґвалтував би знову. Завжди так!
Я зателефонував і запросив Сонцесяйного на пиво не задля суперечки, але мав би її передбачити. Злочин і кара — лише тут перетинається наше життя і наш досвід. Поза цим вузьким колом у нас не так вже й багато спільного.
— Як, до речі, справи з... — почав я і замовк.
Сонцесяйний зиркнув на мене трохи здивовано.
— Про що ти?
— Оце, що ти тільки-но сказав... Що ти мав на увазі?
— Про те, що ми не в суді? Лише...
— Ні, не це. Мовляв, тільки питання часу, коли він зґвалтує знову? Що ти мав на увазі? Не бачу сенсу. Він раніше нікого не ґвалтував.
— Як ні! Звичайно, ґвалтував.
Я похитав головою.
— Ні, я знав би. У його послужному списку таких злочинів не було, гарантую.
— Його тоді не засудили. Справу відразу закрили. Проте це не означає, що злочину не було.