— Якщо я не можу вигадати чогось кращого, — відказав старий, — то мушу коритись. Але попереджу відверто: я боротимусь.
— Ви вже старі, — мовив князь, — а роки немилосердні до зіпсутих натур. У ваших літах уже менше мудрості, ніж у молодості інших. Не дратуйте мене, бо я можу виявитися суворішим, ніж ви гадаєте. Це вперше я з гнівом стаю вам поперек дороги — стережіться, щоб це було й востаннє.
З цими словами Флорізель, кивнувши священикові, вийшов з будинку й повернув до хвіртки, диктатор із свічкою в руках присвічував йому і ще раз відімкнув ту складну систему засувів, що, на його думку, мала захищати від непроханих.
— Вашої доньки зараз нема, — обернувся князь на порозі, — тож знайте, що я зрозумів ваші погрози і вам досить тільки підняти руку, щоб накликати на себе остаточну й непоправну руїну.
Диктатор мовчав, та коли князь повернувся до нього плечима, він грізно і люто підняв кулак, несамовито махаючи ним; хвилинку почекав, зайшов за ріг і чимдуж побіг до найближчої стоянки екіпажів.
(Тут, каже мій арабський колега, нитка подій остаточно відходить від будинку з зеленими віконницями. Ще одна пригода, додає він, і ми дійдемо кінця з Діамантом Раджі. Ця остання оповідь відома серед жителів Багдада як «Пригода князя Флорізеля і детектива».)
Пригода князя Флорізеля і детектива
Князь Флорізель провів містера Роллеса аж до дверей невеличкого готелю, де той винаймав номер. Вони дуже довго розмовляли, і священик не раз захлинався сльозами, слухаючи то суворі, то лагідні докори князя.
— Я зруйнував своє життя, — сказав він урешті. — Допоможіть мені, скажіть, що мені діяти. Я, на жаль, не маю ні священичих чеснот, ні шахрайської спритності.
— Тепер ви нарешті присоромлені, — мовив князь. — Я тут уже не командую, каятись треба перед Богом, а не перед князями. Та коли хочете почути мою пораду, то їдьте колоністом до Австралії, працюйте фізично на повітрі і намагайтеся забути, що ви були священиком і що ваші очі бачили колись той проклятий камінь.
— Таки справді проклятий! — погодився Роллес. — Де він тепер? Чи не діє він людям знову яке-небудь зло?
— Ні, зла він більше не коїть, — відповів князь. — Зараз він у моїй кишені. І ці мої слова, — додав він лагідно, — показують, що я трохи вірю у ваше каяття, ви ще надто юні.
— Дозвольте мені потиснути вашу руку, — попросив містер Роллес.
— Ні, — заперечив князь Флорізель, — ще не зараз.
Тон, яким було вимовлено ці останні слова, приємно вразив молодого священика, і коли Флорізель пішов, він іще кілька хвилин стояв на порозі, проводжаючи очима дедалі меншу постать і закликаючи небо благословити людину, що так добре вміє розраджувати.
Кілька годин князь блукав одинцем безлюдними вулицями. Голова його повнилася клопотом: адже що діяти з діамантом, повертати його власникові, який, на його думку, негідний мати таку рідкісну річ, чи вдатися до швидких та сміливих заходів і назавжди зробити його недосяжним для людства — проблема надто поважна, щоб вирішувати зразу. Цей діамант у його руки вклало немов саме Провидіння, а коли князь діставав самоцвіт і розглядав його при світлі вуличних ліхтарів, розміри й дивовижний блиск каменя все дужче й дужче схиляли його до думки, що це страшне й небезпечне зло для всього світу.
«Господи, поможи мені! — думав він. — Якщо я дивитимусь на нього частіше, то сам уже жадатиму його!»
Зрештою, так і не дійшовши якогось певного висновку, Флорізель повернув до невеликого, проте гарненького будиночка на березі річки, що вже кілька століть належав його князівському родові. Над дверима й на високих коминах красувалися різьблені богемські герби, перехожі могли бачити зелений двір з найнезвичайнішими квітами і єдиним на весь Париж лелекою, що цілими днями стояв на гребені даху, збираючи юрби перед будинком. У дворі час від часу походжали поважні слуги, іноді відчинялася висока брама і під арки заїздила карета. З багатьох причин ця резиденція була найлюбіша серцю князя Флорізеля: завжди, підходячи до неї, йому здавалося, — почуття серед можновладців дуже рідкісне, — ніби він повертається додому. Тож і тепер, побачивши черепичний дах і лагідно освітлені вікна, князь відчув щире вдоволення і полегшу.
Підходячи до бічних дверей, якими він звичайно послуговався, повертаючись одинцем, Флорізель побачив, як з темряви вийшов чоловік і, шанобливо вклонившись, заступив йому шлях.