Цей доказ видався мені досить слабким. Проте хто його зна, що саме здається найпереконливішим для забобонної людини! Бо от Джордж Меррі, на мій подив, відчув неабияку полегкість.
— Атож, так воно і є, — сказав він. — Ну й голова ж у тебе на в'язах, Джоне, — все прикмітить! Тож усе гаразд, хлопці! Ми просто збилися з курсу. Коли подумати, то голос цей нагадує Флінтів, я згоден, але не так, щоб дуже… Він скорше схожий на чийсь інший голос… на голос…
— Бена Гана, чорти б його взяли! — гримнув Сілвер.
— Справді! — вигукнув Морган, зводячись на коліна. — Це був голос Бена Гана!
— А яка різниця? — спитався Дік. — Адже Бен Ган так само помер, як і Флінт.
Старші віком матроси на це тільки зареготали.
— Та хто б там боявся Бена Гана! — скрикнув Меррі. — Живий він чи мертвий, але ніхто його не боїться.
Дивно було бачити, як швидко заспокоїлися ці люди і як знов порожевіли в них обличчя. Невдовзі вони вже перебалакувались між собою, ніби нічого й не було, а прислухавшись кілька разів і не почувши ніяких підозрілих звуків, завдали на плечі своє причандалля й рушили далі. Меррі йшов попереду, перевіряючи за Сілверовим компасом напрям на Острів Кістяка. Він сказав правду: ніхто не боявся Бена Гана ні живого, ані мертвого.
Тільки Дік усе ще тримав у руках свою Біблію і наполохано оглядався. Та ніхто не виявляв співчуття до нього, а Сілвер ще й брав на глузи його страхи.
— Я ж казав тобі, — сміявся він, — казав, що ти зіпсував собі Біблію. Коли на ній не можна навіть присягатися, то невже ж п привид злякається? Ані от стілечки! — І він, спершись на милицю, клацнув пальцями перед носом у Діка.
Але Дік ніяк не міг заспокоїтись, і скоро мені стало ясно, що хлопець просто занедужав. Спека, втома і недавній перестрах прискорили появу пропасниці, перед якою перестерігав доктор Лівсі.
Ми легко йшли відкритою місциною, шлях наш слався тепер униз, бо, як я вже казав, плато схилялося на захід. Сосни, великі й малі, росли тут, вільно розкинувшись на просторі, і навіть поміж заростей мускатного горіха та азалій раз по раз відкривалися широкі, осяяні сонцем галявини. Пробираючись через острів на північний захід, ми наближалися, з одного боку, до схилу Підзорної Труби, а з другого — щораз розлогіше виступала західна бухта, де так недавно мене тіпало й кружляло в маленькому човнику.
Ми дійшли до першого великого дерева, але компас показав, що це не те, яке нам потрібне. Так само було й з другою сосною. Третя здіймалася над заростями майже на двісті футів — то був справжній велетень рослинного світу з червонуватим стовбуром, завгрубшки в кілька обіймищ, у затінку якого міг би робити вправи цілий військовий рій. Цю сосну видно було далеко з моря і з заходу, і зі сходу, і вона цілком надавалася на те, щоб її позначити на карті як прикметний знак для мореплавців.
Але велич цього дерева не зворушила моїх супутників: їх більше збуджувала думка, що десь поблизу в його затінку закопано сімсот тисяч фунтів золотом. Думаючи про гроші, вони геть забули про недавні свої страхи. Очі в них палали, хода стала прудкіша й легша. Всі їхні помисли були тільки про цей скарб, що дав би їм змогу безтурботно й марнотратно жити до кінця віку.
Сілвер підстрибом дибуляв на своїй милиці, ніздрі його роздималися й тремтіли. Він бурчав і лаявся мов божевільний, коли мухи обсідали його спітніле й гаряче обличчя, люто смикав за мотузку, якою я був прив'язаний до нього, і раз у раз кидав на мене сповнені ненависті погляди. Своїх почуттів він уже не приховував, і я читав його думки, як з книжки. Золото було близько, і геть про все інше він забув — його обіцянка й лікареве застереження відійшли в минуле. Я не мав сумніву, що він сподівається, викопавши скарби, у темряві ночі знайти й захопити «Еспаньйолу», перерізати горлянку кожній чесній людині на острові і, як і замірявся з самого початку, відплисти в океан з вантажем злочинів та багатств.
Збентежений цими тривожними думками, я ледве встигав бігти за шукачами скарбів. Час від часу я спотикався, і тоді Сілвер брутально шарпав за мотузку й злісно зиркав на мене. Дік плентався позад усіх — його била пропасниця, і він бурмотів молитви та прокляття. Від цього я почував себе особливо пригніченим, а до того ще перед моїми очима мимоволі поставали страшні сцени, що колись діялися на цьому плато, коли безбожний піратюга з посинілим обличчям, — той, що вмер у Саванні, співаючи й горлаючи пісні та вимагаючи рому, — зарізав тут власними руками шістьох своїх спільників. Цей гай, такий тихий тепер, тоді був сповнений передсмертними зойками. Я так напружено думав про це, що, здавалося, чув їх на власні вуха.