Насправді розповідь містера Ренкейлора була педантичніша, ніж я передаю її, мова його була пересипана великою кількістю латинських цитат; але він говорив з такою добродушністю і співчуттям у погляді й манерах, що остаточно розвіяв мою недовіру. Більше навіть, з його поведінки я зрозумів, що він уже не має жодних сумнівів щодо мене. Отже, можна було вважати, що перше, тобто що я справді Девід Балфор, доведено.
— Сер, — попередив я, — розповідаючи свою історію, я змушений довірити вам життя одного свого друга. Дайте слово, що воно буде для вас священним. Що ж до мене, то найкращою гарантією моєї безпеки є ваше обличчя.
Містер Ренкейлор дав мені слово, але додав:
— Така передмова змушує насторожитись, а тому, коли у вашій історії зустрічаються хоч найменші порушення закону, прошу вас не забувати, що я правник, і обминати їх.
Тоді я розповів йому про свої поневіряння з самого початку, а він слухав, зсунувши окуляри на чоло й заплющивши очі. Часом мені здавалося, що він спить. Та де там! Він, як виявилося потім, чув кожне моє слово. Особливо мене вразили його винятковий слух і рідкісна пам'ять. Він запам'ятав навіть незнайомі йому й важкі для вимови гельські імена, які чув тільки один раз, і потім нагадував мені їх через багато років. Та коли я назвав повне ім'я Алана Брека, між нами відбулася досить дивна розмова. Ім'я Алана, безперечно, облетіло всю Шотландію разом із звісткою про вбивство в Аппіні й про винагороду за його голову. Не встигло це ім'я злетіти з моїх уст, як правник поворухнувся і розплющив очі.
— Бувши вами, я б не називав непотрібних імен, містере Балфор, — зауважив він, — надто імен верховинців, багато яких є небезпечними злочинцями.
— Звичайно, було б краще не називати їх, — погодився я, — та коли воно вже зірвалося з моїх уст, я мушу й далі згадувати його у своїй розповіді.
— Ви помиляєтесь, — заперечив містер Ренкейлор. — Як ви, очевидно, вже помітили, я трохи недочуваю, а тому не зовсім певен, що добре розчув це ім'я. З вашого дозволу ми називатимемо вашого друга містером Томсоном… щоб потім не було ніяких непорозумінь. А надалі я робив би так з усіма верховинцями, про яких вам доведеться згадувати, живі вони чи мертві.
Зі слів правника я зрозумів, що він дуже добре розчув Аланове ім'я і вже здогадався, що я розповідатиму про вбивство. Що ж, коли він вирішив прикидатися, хай прикидається, мене це не обходило. Тому я всміхнувся і погодився з ним, зауваживши між іншим, що це ім'я мало схоже на верховинські імена. Далі у всій моїй розповіді Алан називався містером Томсоном. Мене це смішило тим більше, що сам Алан був мастак на такі витівки. Джеймса Стюарта я вивів під ім'ям родича містера Томсона. Колін Кембл називався містером Ґленом. А коли я дійшов до Клюні, то відрекомендував його: «Містер Джеймсон, ватаг верховинців». Ми відверто грали з ним комедію, і я дивувався, що правник зацікавлений у ній; та, зрештою, це було в дусі того часу, коли в державі існували дві партії, і обережні люди, які не пристали до жодної з них, всіляко намагалися не ображати ні ту, ні ту.