— Дурниця, — заявив Алан. — Все одно, і те, й друге — злочин! А вбити і легше, і швидше, і надійніше. Утримувати хлопця значно важче, це клопітна і ризикована справа.
— І все-таки мені хотілося б, щоб він жив, — наполягав дядько. — Я ніколи не чинив нічого неподобного і не збираюсь чинити на втіху дикому верховинцеві.
— Ви вельми делікатний, — глузливо зауважив Алан.
— Я людина принципу, — просто сказав Ебінізер. — І коли мені за це треба платити, я заплачу. Крім того, ви забуваєте, що хлопець — син мого брата.
— Гаразд, гаразд, — кинув Алан. — А тепер щодо ціни. Мені не так легко призначити її. Я хотів би спершу знати деякі незначні подробиці. Мені хотілося б, наприклад, почути, скільки ви дали Гозісенові, коли вперше збували хлопця з рук?
— Гозісенові! — вигукнув приголомшений дядько. — За віщо?
— За викрадення Девіда, — пояснив Алан.
— Це брехня! Це підла брехня! — закричав дядько. — Його ніколи не викрадали. Той, хто сказав вам таке, збрехав. Викрадення? Його ніколи не викрадали.
— Коли йому й пощастило врятуватися, то не моя заслуга в тому, та й не ваша, — зауважив Алан, — а також і не Гозісенова, якщо тільки йому можна вірити.
— Що ви хочете цим сказати? — збентежився Ебінізер. — Хіба Гозісен розповідав вам що-небудь?
— Ач який, старий бугай, а звідки ж я міг про все дізнатись?! — вигукнув Алан. — Ми з Гозісеном компаньйони, ми ділимо прибутки. Як бачите, брехня вам не допоможе. Відверто кажучи, ви зробили велику дурницю, втаємничивши цього моряка у ваші особисті справи. Та тепер уже пізно шкодувати, що посієш, те й збереш. Мене цікавить, скільки ви йому заплатили?
— Хіба він сам не казав вам?
— Це моя справа.
— Хай буде по-вашому, — промовив дядько. — Мені байдуже, що він говорив. Він однаково збрехав. Скажу вам чистісіньку правду, я дав йому двадцять фунтів. І, щоб бути з вами цілком чесним, додам, що, крім цього, він мав одержати гроші за продаж хлопця в Кароліні. Отже, вийшло б трохи більше, але, як бачите, не з моєї кишені.
— Дякую, містере Томсон. Цього цілком досить, — сказав правник, виступаючи наперед, а потім дуже ввічливо звернувся до дядька:
— Добрий вечір, містере Балфор.
— Добрий вечір, дядьку Ебінізере, — привітався я.
— Чудова сьогодні нічка, містере Балфор, — додав Торренс. Мій дядько не відповів ані слова, лихого чи доброго. Він сидів на верхньому східці ґанку і мовчки дивився на нас, мов скам'янілий. Алан забрав з його рук мушкетон, а нотар, узявши дядька під руку, підняв його зі східця, завів на кухню й посадив на стілець біля каміна. Вогонь у каміні тільки-но згас, і кімнату освітлював каганчик із ситняковим ґнотом.
Якусь хвильку всі дивились на мого дядька, невимовно радіючи своєму успіхові, але не без жалю до осоромленого старого.
— Ну, ну, містере Ебінізер, — звернувся до нього правник. — Не треба так журитись, обіцяю вам, що наші умови будуть не важкі. А поки що дайте нам ключ від льоху. Торренс принесе нам пляшку старого вина на честь такої події. — Потім, обернувшись до мене і взявши мене за руку, він сказав:
— Містере Девіде, бажаю вам усього найкращого у вашому новому становищі, яке ви, безперечно, цілком заслужили. — Після цього він жартівливо звернувся до Алана: — Поздоровляю вас, містере Томсоне, ви дуже вміло вели справу. Одного лише я не зміг зрозуміти. Як вас, власне, звати? Яків чи Карл? Чи, може, Ґеорг?
— А чому ви гадаєте, що мене звуть одним із цих трьох імен, сер? — випростався Алан, ніби передчуваючи образу.
— Тільки тому, сер, що ви згадували про королівське ім'я, — відповів Ренкейлор. — Ще ніколи не існувало короля Томсона (я принаймні не чув такого), і я подумав, що ви згадуєте ім'я, яке вам дали при хрещенні.
Це був саме один з тих ударів, які Алан сприймав аж надто чутливо; і, слід зізнатися, він ледве стерпів образу. Не сказавши ні слова у відповідь, відійшов у найдальший куток кухні і сів там, сердито надувшись. Лише тоді, коли я підійшов до нього, потиснув йому руку й щиро подякував як головному справцеві мого успіху, він трохи повеселішав і згодом приєднався до нашого товариства.
На цей час ми вже встигли розпалити камін і відкоркувати пляшку вина. З кошика видобули добру закуску. Торренс, я й Алан сіли вечеряти, а містер Ренкейлор і мій дядько пішли в сусідню кімнату радитись. Просидівши там майже годину, вони, нарешті, домовилися, після чого ми з дядьком скріпили підписами формальний договір. За умовами договору, дядько зобов'язувався винагородити Ренкейлора за його посередництво й виплачувати мені дві третини щорічного прибутку від маєтку Шооз.