— Так, ти не помиляєшся, Томеку, — підтвердив Бентлі. — Але найцікавіші й не менш характерні для Австралії пейзажі ти побачиш під час полювання.
— Я власне таким і уявляв собі скреб на уроках географії в школі, — похвалився Томек.
І лише тоді, коли вечірні сутінки огорнули розлогий степ, Томек із великим апетитом повечеряв, а потім, втиснувшись у куток лави, відразу заснув.
Весь наступний день він майже не відходив від вікна. З захватом розглядав широкі смуги саван, порослих купками низьких дерев, і милувався суворим сухим і колючим скребом, який переважав у цій безводній місцевості. Він помітив навіть знамените пляшкове дерево, що росло поблизу залізниці; воно мало стовбур, який розширювався донизу, наче справжня пляшка. Бентлі скористався з нагоди й розповів, що вода, яка скупчується в тріщинах стовбура цього дерева, не висихає навіть під час найтривалішої засухи, і це дерево не раз рятувало мандрівників від смерті в сухій, як трут, пустелі. Томек дуже зацікавився й іншим представником австралійської флори, а саме — трав’янистим деревом з товстим, кількаметровим стовбуром, з якого звисало вузьке, гостре, як ніж, листя. З-поміж листя вгору росла гілка, всипана білим зірчастим цвітом. Трав’янисті дерева, добре пристосовані до посушливого клімату, Томек згодом не раз зустрічав навіть у кам’янисто-пустельній глибині континенту.
Потяг мчав усе далі й далі на північ. Тепер на західному горизонті іноді можна було побачити гірські пасма, що синіли вдалині. Де-не-де обшири скребу змінювалися піщаними дюнами. Навколо панувала мертва тиша й нестерпна спека… Надвечір за вікном вагона розкинувся широкий степ, покритий випаленою сонцем травою.
На небі з’явилися зірки. Бентлі почав готуватися до виходу.
Томек визирнув у вікно й вигукнув:
— Я бачу вдалині якісь вогні! Це, мабуть, наша станція?
— Ми під’їжджаємо до Вілканнії, — підтвердив Бентлі, глянувши на годинник.
У вечірній тиші гучно пролунав гудок локомотива. Потяг, поскрипуючи гальмами, зупинився поблизу станційних будов. Частина учасників експедиції подалася до вантажного вагона, щоб допильнувати розвантаження багажу. Томек тим часом із цікавістю оглядав маленьку, майже безлюдну станцію. На пероні стояло декілька худих, густо засмаглих чоловіків у кольорових сорочках, штанях, які були заправлені в чоботи з довгими халявами, і м’яких фетрових капелюхах із широкими крисами.
До Бентлі підійшов худий, середнього зросту чоловік. Його невелику голову вкривало блискуче чорне волосся. Низьке чоло, широко розставлені темні очі, плескатий ніс із сильно роздутими ніздрями, випнуті вилиці, а надто білина міцних зубів між товстими м’ясистими губами надавали його обличчю дикого виразу, попри європейський одяг, який був на ньому.
— А ось і Тоні! — вигукнув Бентлі, побачивши тубільця. — Пане Вільмовський, знайомтесь, це Тоні, наш провідник і чудовий слідопит, про якого я вам розповідав у Порт-Огаста.
Тоні по черзі привітався з усіма прибулими.
— Де ти залишив вози? — запитав Бентлі.
— Чекають перед вокзалом, — відповів Тоні каліченою англійською мовою. — Можемо зараз їхати?
— Повантажимо багаж на вози й негайно вирушимо до ферми Кларка. Хочемо якнайшвидше дістатися на місце, — підтвердив Бентлі.
Члени експедиції вийшли на привокзальну площу. У слабкому світлі ручних ліхтарів Томек побачив два вози з високими осями та великими задніми й дещо меншими передніми колесами. У вози були запряжені одногорбі верблюди, по три пари в кожний.
Як згодом Томек дізнався, запряг із восьми верблюдів без особливих зусиль може тягти воза з вантажем у три тонни навіть піщаною пустелею.
Чотири низькорослих тубільці, з обличчями землистого кольору й кучерявим волоссям на головах, швидко повантажили на вози весь багаж. Експедиція рушила в дорогу. Нечисленні будівлі селища швидко зникли з очей. Їхали степом, порослим високою травою. Томек марно намагався розгледіти шлях. Він не міг зрозуміти, як можна тут їхати в потрібному напрямку. Вечірні сутінки не дозволяли розгледіти околицю. Але верблюди, керовані вмілими руками погоничів, швидко йшли вперед, а мисливці намагалися скоротити час у дорозі розмовами. Вільмовський розпитував Бентлі про господаря ферми, на якій вони мали намір зупинитися під час першого полювання.
— Ви розповідали, що Кларк працював раніше на станції трансконтинентального телеграфу. Чому він покинув цю працю? — запитав Вільмовський.
— Йому просто набридли самітність і монотонний триб життя на телеграфній станції, — відповів Бентлі. — Треба сказати, що окремі станції розкидані вздовж лінії на відстані приблизно двісті п’ятдесят кілометрів одна від одної. Якщо взяти до уваги, що телеграф прокладений через безлюдну пустелю Центральної Австралії, то легко зрозуміти, чому службовці станцій не можуть відвідувати одні одних.