— Про що ж ви говорили? — спитав Бентлі, коли Томек замовк, щоб перевести подих.
— Я їх спочатку запитав, чи бачили вони слона? — відповів Томек. — Бо я справді не знав, про що говорити, аби не образити їх чим-небудь. Виявилося, що вони нічого не знали про існування слонів. Я показав їм свою фотографію на слоні; вони дуже здивувалися. Оскільки мені здалося, що це їх цікавить, я показав їм також знімок вбитого тигра. Вони запитали мене, де можна побачити таких дивних звірів. Я відповів, що ми привезли слона в зоологічний парк Мельбурна. Потім розповів їм, чому змушений був застрелити тигра. Це їм дуже сподобалося. Вони запитали мене, чому одних тварин ми хочемо спіймати й забрати, а інших — привозимо.
Тоді я відповів їм, що європейці люблять оглядати різних тварин у спеціальних парках і навіть готові платити за це гроші. Вони були неабияк здивовані. Сказали, що допитливі люди можуть приїхати сюди до Австралії й безкоштовно милуватися кенгуру. Я пояснив їм, що багато європейців не в змозі приїхати до Австралії, подібно до того, як більшість австралійців не може поїхати до Європи. Тому ми привезли до Мельбурна слона, якого кожен може побачити, а тут маємо намір упіймати кілька живих кенгуру та ему, яких опісля показуватимемо в зоологічному парку.
— Яке враження справили твої слова на австралійців? — з живою цікавістю запитав Кларк.
— Спочатку вони щиро реготали, — відповів Томек. — Потім зробили висновок, що це дуже кумедний засіб заробляти гроші, проте значно кращий, ніж важка праця в містах, яку виконують білі люди. Я їм на це відповів, що вони також можуть заробити чимало грошей за допомогу нам під час ловів кенгуру та ему. Я не зрозумів, про що вони говорили між собою, але потім один із них повідомив, що ще до заходу сонця вони дадуть нам знати, чи візьмуть участь у нашому полюванні. Зрештою вони запитали мене, чи завжди я влучаю в ціль зі свого штуцера. Ми вирішили спробувати. Вони підкидали догори бляшанку, а я, на превелику їхню радість, щоразу влучав у неї. Ось і все. Ми попрощалися, і я повернувся додому.
— Ти впевнений, що вони, як обіцяли, повідомлять нас про своє вирішення щодо участі в нашому полюванні? — допитувався Кларк.
— Атож, вони так і казали, — ствердно кивнув Томек.
— Це дуже добре, — зрадів Кларк. — А тепер, друзі, перестаньмо мучити запитаннями нашого молодого мисливця й терпляче чекаймо заходу сонця.
Хто знає, можливо, Томек випадково зробив нам неоціненну послугу?
— Що ти про це думаєш, Тоні? — звернувся Бентлі до місцевого слідопита.
— Я думаю, що Мала Голова дуже розумна! — пробурмотів задоволений Тоні.
— Тоді запросімо Кларка й Ват Сунга до нас на сніданок, — запропонував Вільмовський, — а Мала Голова нехай більше не робить таких сюрпризів.
Усі присутні знову вибухнули сміхом.
Мисливці увесь день чекали відповіді тубільців і тільки перед самим заходом сонця на ферму прибуло кілька австралійців, які від імені трьох племен дали згоду взяти участь у полюванні. Посланців обдарували різними подарунками, й вони пішли задоволені.
— Отже, я добре вчинив, що не заважав Томекові в зустрічі з тубільцями, — сказав Кларк після відходу австралійців. — Я впевнений, що ідея привозити одних тварин і вивозити інших здалась їм вельми забавною; це й переконало їх у тому, що з нашого боку немає жодного підступу.
— Повинен визнати, що Томек цього разу дійсно зробив нам велику послугу, — вирішив Вільмовський. — Я дуже боявся цих переговорів із тубільцями.
— Одне необережне слово може все зіпсувати. Томек заслуговує на похвалу, — визнав Кларк.
XI
ВЕЛИКЕ ПОЛЮВАННЯ НА КЕНГУРУ
Увечері того ж таки дня на ферму Кларка повернулися двоє його працівників, які тривалий час здійснювали об’їзд пасовищ. Вівчарство, яким займався Кларк, не вимагало значної праці, за винятком підстригання овець. Кларк не шкодував коштів на огородження металевою сіткою найкращих пасовищ, щоб захистити овець від нападів диких собак динго й водночас зберегти траву від численних стад кроликів. Проте хижих динго легше було тримати в страху, влаштовуючи час від часу полювання на них. А ось кролики стали справжнім лихом. Вони були гірші, ніж динго, ба навіть гірші, ніж часті посухи. З п’яти голів кроликів, яких було завезено до Австралії в тисяча сімсот вісімдесят восьмому році, розплодилося мільйонне стадо, яке знищувало в степах найкращу траву. Кларк зі своїми робітниками змушений був перевіряти стан огорожі й негайно виправляти всі пошкодження. Крім того, кмітливий вівчар скуповував у близьких тубільців шкурки кроликів і перепродував їх європейським купцям із чималим прибутком. Завдяки цьому він досить успішно вів боротьбу зі шкідливими малими гризунами й не зобов’язаний був уже присвячувати багато часу своєму основному заняттю. Тепер, після повернення робітників з об’їзду з добрими новинами, Кларк міг узяти участь у підготовці до великого полювання, що давало йому неабияке задоволення.