— Ці австралійці надзвичайно примітивні люди, коли навіть не вміють як слід будувати куренів! Адже щ їхні «будиночки» складаються лише з однієї стінки, яка нагадує похилений тин.
— Ах, Томеку! Ніколи не можна судити про корінних мешканців будь-якої країни, не враховуючи умов, у яких вони змушені жити, — обурився Бентлі. — Ну, візьмімо, наприклад, тебе: чи вдягнув би ти влітку хутро?
— А навіщо мені влітку вдягати хутро? — пробурмотів Томек, стенаючи плечима.
— Ага, от бачиш, влітку ніхто з нас не носить хутра. Австралія — жарка й дуже суха країна, тому корінні її мешканці ходять майже голими, і їм не треба, як нам, будувати собі будинки, котрі б захищали їх від холоду чи негоди. Крім того, вони належать до числа племен, які харчуються впольованою дичиною та корінням рослин. Якщо в даній місцевості вони вже не можуть знайти собі поживи, то переходять в інше місце, де її більше. Тож навіщо їм будувати міцні будинки, коли ні клімат, ні умови побуту цього не вимагають?
— Усе, що ви сказали, здається мені слушним, але вони могли б будувати собі курені зручнішими.
Розмова на хвилину перервалася. З кола куренів вийшов старий австралієць із зморщеним обличчям. Тоні підвівся з землі й, не поспішаючи, пішов до посланця. Вони зустрілися на півдорозі, посідали на землю й почали розмову.
— Про що вони так довго говорять? — поцікавився Томек.
— Плем’я «людей-кенгуру» через своїх представників погодилося взяти участь у ловах, але ввічливість вимагає тепер офіційно повідомити старійшину роду про мету нашого прибуття. Зараз ти побачиш результати цієї розмови, — повідомив Бентлі.
Незабаром тубілець попрямував до куренів, а Тоні повернувся до своїх товаришів. Він заявив, що старійшини племені прибудуть на раду.
У цю хвилину біля ями з водою з’явилася немолода жінка) Вона поставила біля води бляшане відро й зробила промовистий жест рукою. Тоні по черзі напоїв коней, після чого повернувся до мисливців, які очікувально дивилися в напрямку куренів. Через деякий час до них підійшло кілька австралійців. Обговорення питання про винагороду тубільців за участь у полюванні не забрало багато часу. Вільмовський зобов’язався дати їм трохи харчів і, крім того, кілька сокир, ножів та інших предметів щоденного вжитку. Він відмовився тільки дати горілку, пропонуючи замість неї живих кенгуру, які залишаться в улоговині після відбору для експедиції. Поговоривши між собою, тубільці прийняли цю пропозицію. Вони пообіцяли, що в облаві візьмуть участь шістдесят чоловіків і хлопців. Одночасно вони зобов’язались негайно вислати розвідників на пошуки великого стада кенгуру. Було вирішено розпочати полювання через два дні.
Повернувшись на ферму, мисливці побачили там уже два зібрані довгі легкі вози, що їх привезли з корабля в розібраному вигляді. Вози були вкриті брезентом, натягнутим на бамбукові жердини. У кожного воза мали запрягти четверо коней. Ще перед смерканням мисливці на вози повантажили скрині-клітки для перевезення кенгуру, відповідний запас харчів, а також намети та інші речі, необхідні для будівництва табору в степу.
До початку полювання в ущелині, на яку вказав слідопит, треба було влаштувати пастку, куди повинні потрапити кенгуру. Вже на другий день після повернення з розвідки валка возів у супроводі вершників залишила ферму Кларка з таким розрахунком, щоб найважчий відтинок шляху через степ пройти після заходу сонця. Завдяки цьому тільки після одного короткого перепочинку мисливці на світанку опинилися поблизу ущелини. Вони швидко вибрали місце для стоянки. Розташувавши вози півколом, у середині поставили намети й, стриноживши коней, пустили їх пастися.
Незабаром в ущелині закипіла робота. У найвужчому місці мисливці закопали міцні стовпи з гаками для дротяної сітки. Стовпи замаскували зеленню, з огляду на чутливість кенгуру, які могли б заздалегідь помітити небезпеку. Нарешті всі підготовчі роботи були закінченні. Залишалось тільки почекати тубільців, які обіцяли взяти участь у ловах. Вони не заставили себе довго чекати. Прибули цілою громадою й стали табором біля ущелини.
Томек приєднався до своїх товаришів, які забажали привітати австралійців у їхньому таборі. Йому хотілося ближче придивитись до чудових австралійських мисливців, від зіркого погляду яких не сховається навіть найменше створіння, що живе в пустельному степу.
Спочатку всі тубільці здавалися Томекові подібними один до одного, як дві краплі води. Їхні землисто-чорні тіла вкривали широкі шрами примітивного татуювання. Вони були розмальовані білими смугами на знак готовності до боротьби й полювання. У них були майже однакові й дещо видовжені голови, вкриті чорним, блискучим, густим волоссям, вузькі носи, широкі ніздрі, маленькі очі й м’ясисті губи. Весь одяг тубільців складався з в’язок сухої трави на шнурках, якими були обв’язані стегна. Мисливці були озброєні довгими списами, бумерангами та щитами. Вигляд мали войовничий і дикий, незважаючи на приязні посмішки, що з’являлися на їх обличчях під час зустрічі з білими.