— Ну, якщо так, то я їду на південь. Якщо виникне в цьому потреба, тубільці повинні показати мені ватажка стада, щоб я не помилився.
Бентлі з тривогою глянув на Томека:
«Який самовпевнений цей хлопець. Щоб він, бува, не зіпсував нам усе полювання!»
Але часу на роздуми вже не було. Бентлі вибрав двох тубільців і коротко пояснив їм завдання. Томек вирушив на південь на своєму поні, а Бентлі з рештою членів загону подався на захід.
Як тільки Томек залишився наодинці з тубільцями, вся його впевненість розвіялась, немов дим від згаслого вогнища. Що буде, якщо він зіб’ється з напрямку? Чи зможе при необхідності повернути кенгуру? Він скоса глянув на австралійців, які їхали поруч із ним. Занепокоївся, побачивши дві пари жовтих очей, які допитливо дивились на нього.
— Чи правильно ми їдемо? — звернувся Томек до них, щоб підбадьорити себе.
— Добре їхати, тільки повільніше, — підтвердив один із тубільців.
Томек стримав біг поні. Тепер вони їхали ступою. Час тягнувся нестерпно повільно. Томек усе частіше поглядав на схід, чи не побачить там, бува, вершників зі східного загону. Проте там нікого не було видно.
«Ну й халепа! — подумав Томек. — Зробили мене ватажком групи тубільців, а я не знаю, що мені далі з ними робити. Батько чи Смуга не вчинили б так зі мною! А що, коли ці австралійці зрадники й заберуть мене зі собою в степ?»
У цю мить бронзова рука тубільця схопила поні за вуздечку й осадила його на місці. Томек швидко заплющив очі, очікуючи зрадницького удару, але замість цього почув високий голос тубільця:
— Дивитися, швидко дивитися! Видно знак!
Томек розплющив очі. Австралійці показували руками на захід. Там у небо звилася ракета, за якою тягнувся темний хвіст диму. Облава рушила! Томек відразу забув про всі свої страхи. Він подумки повторив наказ Бентлі: «Як тільки побачиш димову ракету, скачи вперед так, немовби за тобою гналося сто бенгальських тигрів».
— Уперед, щодуху вперед! — гукнув він тубільцям.
Тубільці приострожили п’ятами коней. З місця рушили галопом. Трава швидко втікала з-під кінських копит. Далеко на заході заляскали часті постріли, й докотився протяжний крик нагоничів.
Томек ухопився руками за високу луку сідла й приострожив поні. Він випередив тубільців на декілька метрів, оскільки ті були не дуже добрими їздцями. Томек майже забув про них. Він мчав уперед не оглядаючись. Аж раптом почув крик:
— Стрільба! Стрільба! Стрільба!
«Чого вони від мене хочуть?» — подумав Томек і оглянувся.
— Стрільба! Стрільба! — не вгавали австралійці.
Лише тепер Томек усвідомив, що відгомін облави значно наблизився. Він глянув праворуч. Його охопило хвилювання. Навскоси степом величезними, довгими стрибками мчали кенгуру, віддаляючись щораз далі на схід від скелястого пасма пагорбів. Велике стадо розтяглось широким півколом. Найбільші з кенгуру висунулись далеко вперед, і лише на відстані кількасот метрів за ними галопом мчали вершники, галасуючи, мов божевільні.
— Стрільба! Стрільба! — кричали тубільці, показуючи на кенгуру, які швидко наближалися.
Томек зміряв поглядом відстань, що відділяла його від найближчих тварин. Кенгуру мчали значно швидше, ніж його поні. За розрахунками Томека, наближаючись навскіс, вони могли оминути його на відстані якихось трьохсот метрів.
«На такій відстані я не влучу», — подумав Томек і приострожив поні.
Сильний, витривалий коник витяг коротку шию й з подвоєною енергією помчав уперед. Міцно тримаючись однією рукою за гриву коня, Томек обережно став знімати з плеча штуцер. Поні мчав уперед з усієї сили. Зрештою він почав доганяти перших кенгуру. Тубільці порівнялись із Томеком. Один із них, поминаючи його, крикнув:
— Ми кричати, а ти стріляти! Тільки швидко, швидко!
Вони випередили Томека, який шарпнув вуздечкою й затримав поні. Він звівся в стременах, стискаючи в руках штуцер. Кенгуру були вже дуже близько. Попереду мчав величезний самець, який робив довші, ніж решта, стрибки. Він притис до грудей короткі передні лапи, витяг хвіст і всією силою могутніх м’язів вдаряв об землю довгими, стрункими, міцними, як пружини, задніми ногами, стрибав угору й мчав серед трави так, що його рудувате тіло мелькало, наче блискавка.
«Це, мабуть, ватажок стада, — подумав Томек і почав цілитись, але ніяк не міг піймати на мушку тіло тварини, яка блискавично мчала вперед. — Нічого не вийде», — із сумом констатував він, опускаючи зброю.
Тубільці вже випередили його на декілька десятків метрів. Тепер вони повернули коней прямо на кенгуру, водночас пронизливо галасуючи. Ватажок стада на секунду зупинився, звівшись на задніх лапах на весь зріст. Це його й згубило. Томек швидко підніс штуцер, прицілився й натиснув курок. Степом розлігся гучний звук пострілу. Поні під Томеком присів на задні ноги. Ще трохи — й Томек опинився б на землі. Намагаючись утримати рівновагу, він на мить побачив величезного кенгуру, який важко падав на траву.