— Я ще в дитинстві наслухався про нього незвичайних розповідей. У домі моїх батьків часто говорили про Стшелецького. Повинен вам сказати, що мій дідусь, поляк, після поразки листопадового повстання виїхав із Польщі й опинився в Новому Південному Уельсі. Тут він зустрівся зі Стшелецьким. Моя мати вважає, що Стшелецький розповів дідусеві про родовища золота. Мабуть, вони разом деякий час добували його. Ймовірно, Стшелецький зобов’язав дідуся зберегти це в таємниці, бо він ніколи не хотів говорити на тему про походження нашого майна.
— О, це справді романтична історія! — здивовано вигукнув Вільмовський. — Ще досить рано, а в степу так тихо, хоч мак сій. Можливо, хитрі динго вже виявили нашу присутність. Дуже просимо розповісти нам про експедиції вашого дідуся зі Стшелецьким. Це нас дуже цікавить, будь ласка!
— Розкажіть, будь ласка, розкажіть, — приєднався до батька Томек. — Адже ви мені ще в потягу обіцяли розповісти про Стшелецького!
— Розкажіть, пане професоре, це нам справді цікаво, — додав і боцман.
Бентлі не примусив себе довго просити й, запаливши люльку, почав розповідь:
— Після відкриття Австралійських Альп і гори Костюшка Стшелецький рушив на південний схід. Крім мого дідуся, у цій експедиції його супроводжував також Мак-Артур, один із піонерів Нового Південного Уельсу. Вони виявили між пасмом Австралійських Альп і Тасмановим морем родючу й багату країну, перерізану численними річками та вкриту великою кількістю озер.
Стшелецький не міг натішитися красою та багатством Нової Землі. На честь губернатора Австралії він дав їй назву Гіппсленд. Був переконаний, що в майбутньому це буде найбагатша область континенту. І не помилився у своєму передбаченні. Він склав точну карту Гіппсленду, накидав план майбутніх меліоративних робіт, після чого, мандруючи вздовж річки Латроб, дійшов до її джерел, розташованих у горах.
Одного дня Мак-Артур, який виконував обов’язки адміністратора експедиції, заявив, що запаси продуктів у них закінчуються, тому необхідно подумати про повернення. Стшелецький не хотів навіть слухати про це. Він вирішив іти на південний захід у напрямку недавно закладеного Порт-Філліпа, теперішнього Мельбурна, щоб визначити поселенцям дорогу до Гіппсленду.
Не гаючи часу, вони перейшли вкрите лісами гірське пасмо й опинилися в лісостепу. З глибини материка дув гарячий, сухий вітер. До Порт-Філліпа залишалося ще близько сотні кілометрів, але з кожним днем маршу місцевість ставала щораз дикішою й важкопрохідною. Всі річки й струмки від страшної спеки повисихали. Мандрівники не могли поповнити запасів води.
Рідкий лісостеп почав поступово переходити в скреб. Зрештою, справа дійшла до того, що експедиції довелося пробивати собі дорогу через гущавину карликових акацій та евкаліптів і через високу траву, відому під назвою спініфекс. Повна відсутність четвероногих і птахів найкраще свідчила про дикість цього району.
До мети експедиції залишалось ще близько шістдесяти кілометрів, коли шлях їм перетнув природний живопліт із кущів. Мак-Артур радив повернутися, але Стшелецький не погоджувався на це через нестачу харчів і води. На його думку, від загибелі серед убивчого скребу експедицію міг урятувати лише невпинний марш на південь. Мій дід підтримав Стшелецького, оскільки беззастережно вірив у його досі безпомилковий інстинкт мандрівника. Нестача корму та води змусила їх зарізати коней і залишити цінну колекцію мінералів, які зібрав польський мандрівник під час тривалої подорожі.
Експедиція пішла на південь. Майже цілих три тижні вони пробивались через твердий, сухий скреб, колючий, як голки тернини. Крім голоду й спраги, їх почала мучити невпевненість, чи правильно вибрано напрямок. Незважаючи на відчайдушні зусилля перед лицем смертельної небезпеки, вони проходили від трьох до п’яти кілометрів за добу, відпочиваючи лише кілька годин у найспекотнішу пору дня. Необхідність прорубувати собі дорогу крізь гущавину виснажувала й без того сильно ослаблених мандрівників. Колючі кущі ранили їхні тіла, рвали одяг. Рани не гоїлись, від одягу залишились самі клапті.
На двадцять четвертий день маршу вони вже ледве пробивали собі дорогу. Низькі кущі не давали тіні, а спалена сонцем, потріскана земля ховала в собі величезну кількість пасток для втомлених ніг подорожніх. Люди були так ослаблені, що деякі з них просили залишити їх напризволяще. Стшелецький своїм прикладом закликав усіх не здаватись і запевняв, що скреб незабаром скінчиться.
На двадцять шостий день маршу рано-вранці один із тубільців раптово зупинився. Він витягнув свою схудлу шию й почав широко розкритими вустами вдихати сухе, гаряче повітря. Стшелецький підхопив його під руку. Йому здалося, що тубілець перебуває вже в агонії, але той прошепотів: