— Дихай, сильно дихай…
На превелику свою радість, Стшелецький переконався, що досі гарячий і сухий вітер тепер містить більше вологи. Вони наближалися до узбережжя. Вбивчий скреб закінчився. Стшелецький відразу сказав про це супутникам. Підбадьорені надією на порятунок, вони знову рушили на південь. Скреб ставав рідшим, але вони були настільки виснажені, що не могли пришвидшити ходу. Коли настала ніч, вони лягли на спалену спекою землю. Голод і спрага не давали їм заснути. Вони лежали один біля одного в могильній тиші пустелі, вдивляючись затуманеними очима в зорі, що блищали на небі. Тоді вони вперше за кілька тижнів почули виття динго…
Бентлі перервав розповідь. У цю мить у степу, десь поблизу огорожі навколо пасовища пролунав дивний і моторошний звук. Спочатку низькі тони поступово підвищувались, аж нарешті перейшли в різке скавуління. Мисливці мимоволі здригнулись, а Томек злякано схопив Бентлі за плече.
— Що це? — пошепки спитав Томек. — Що це може бути?
— Динго підходять, — тихо відповів Тоні.
— Так, це голос динго, — підтвердив Кларк.
— Ось реалістичне закінчення чудової розповіді! — прошепотів Смуга.
— Скажіть іще, що сталося з експедицією Стшелецького, — попросив Вільмовський.
Бентлі півголосом закінчив свою розповідь:
— Дикі собаки перебувають там, де можна знайти якусь поживу. Таким чином, виття динго було знаком для мандрівників, що вони наближаються до кінця вбивчого скребу. Так і було насправді. Незабаром вони щасливі, хоч і страшенно виснажені, добрались до Порт-Філліпа.
— Славний чоловік був цей Стшелецький. З таким можна й у вогонь, і у воду, — схвально сказав боцман Новицький. — Коли я несподівано почув це пекельне виття, то мене аж морозом усипало. Хай їй біс, такій країні, де дикі собаки виють ночами, як упирі!
Протяжне виття почулося значно ближче. Немов луна, йому відповіли динго, які були трохи далі.
На пасовищі запанувало пожвавлення. Вівці почали збиватися в гурт. Тупіт копит мішався з меканням наляканих тварин. Коротке, переривчасте завивання лунало вже біля самої загороди.
— Ці бестії знахабніли, — буркнув Кларк. — їх дивно вже чекає солідна порція свинцю…
— Їх, напевне, декілька, — прошепотів Томек.
— Мені здається, що біля пасовища крутиться троє або четверо динго, — відповів Смуга, зосереджено прислухаючись до звуків, що долинали зі степу.
Вони перервали розмову. Почувся тріск гілок. Купка кущів, що росли поблизу, раптом провалилась. Майже одночасно з цим у загороді почулося скавучання. За кількадесят метрів від мисливців на пасовищі зчинився шум. Темна маса овець хвилями кинулась тікати.
— Прокляті динго! Вони прорвались до отари! — вигукнув Кларк. — Хай пан Вільмовський і Томек залишаться тут, а ми біжімо рятувати овець!
Кларк, Лоренц, Смуга й Тоні схопили рушниці й побігли вздовж огорожі, щоб відрізати шлях динго, які шаленіли на пасовищі.
— Мені здається, що в нашу яму впав динго, — додав Томек.
— Цілком імовірно, хоч він поводиться зовсім тихо, — сказав Вільмовський.
Вдалині ляснуло кілька пострілів. На пасовищі коїлось щось неймовірне. Вівці порозбігалися в усіх напрямках, намагаючись утекти якомога далі від огорожі, а мисливці безперервно стріляли.
— Увага! — крикнув Вільмовський.
Поки Томек зорієнтувався в ситуації, батько тричі вистрілив у напрямку тіні, що пробігла вздовж огорожі. Другай темний предмет промчав у декількох метрах від них. Вільмовський вистрілив ще раз.
— Влучив! — зрадів Томек.
— Напевно, ні, але динго, мабуть, попав у пастку, — сказав Вільмовський.
— Ти застрелив його? — спитав Смуга, який прибіг із групою мисливців.
— Я зовсім не хотів цього, — відповів Вільмовський. — Переляканий динго біг уздовж огорожі просто до нашої пастки. Я вистрілив угору, щоб налякати його. Якщо не помиляюсь, він упав у яму.
— Зараз перевіримо, — сказав Лоренц.
Він побіг до куреня. Через хвилину повернувся з ліхтариком. Засвітив його. Всі підійшли до пастки, тримаючи напоготові рушниці. Лоренц освітив яму ліхтариком. Серед поламаних гілок, залишків риштування блищали дві пари злючих очей.
— Є, є, причому відразу дві! — вигукнув Томек.
Він схопив батька за руку й, нахилившись над пасткою, з цікавістю дивився на диких собак. Засліплені світлом ліхтаря, динго залізли під гілки, що лежали на дні ями. Через хвилину з-під зеленого листя висунулась велика світло-жовта морда. Зловісно блиснули жовті очі. У нічній тиші пролунало пронизливе виття… Томек мимоволі відсахнувся до батька.