— Оксано, скажіть нам, голубонько, що це? — Професор говорив знервовано, тому у звертанні до дівчини перейшов на ви.
Сигізмунд Владиславович простягнув їй одну з тих листівок, що вчора давали на засіданні УСС і вона взяла пакунок, щоб роздати своїм однокурсникам, а вранці банально забула на книжковій полиці. Розлютило дівчину інше — вони нишпорять в її речах, але вона пересилила себе, щоб не наговорити знову зайвого, і спокійно відповіла:
— Листівка!
— Теж мені, Клара Цеткін! Це не просто листівка — це бомба сповільненої дії. У нас через тебе будуть неприємності. Ба більше, пригріли змію на грудях. — Ірена казилася.
— Оксано, голубонько! Ви ці листівочки хоча б читали? — заторохкотів Сигізмунд Владиславович.
— Звісно, читала, оскільки я їх навіть трохи писала, — здивовано витріщилася на свою так звану родину Оксана.
Вона анініц не второпала. Мудрі, наче інтелігентні люди здавалися їй божевільними.
— Це ж не просто листівочка, дівчино, — не вгавав розлючений Сигізмунд Владиславович, — це заклики до повалення законного конституційного ладу в державі. Читаю: «Економічна і політична криза в країні поглиблюється. Інфляція, дефіцит, нестача елементарних побутових речей — ось наслідки свавілля можновладних міністерств». Голубонько, золота моя, чи вам чогось бракує? Не можна стати сонцем ясним та всіх обігріти, не будьте наївнячком. Що ви там ще такого різного собі понахимерювали? Писала вона! Понаписувала! Ну от, цитую далі: «Існуюча Верховна Рада України неспроможна вирішувати болючі питання сьогодення. Політичною ситуацією і досі керує ненажерливий монстр — Комуністична партія». Монстр? Ви думаєте, що говорите? Як ви можете таке підтримувати — «володіючи награбованими мільярдами, КПРС своїми кривавими руками тримає реальну владу»? Ви що, справді не розумієте, що понаписували? Ваша легковажність створює нам певні неприємності. І неприємності — це ще м’яко сказано. Ви знаєте, скільки коштувало нам з Іреною та нашим батькам відвоювати місце під сонцем у тій божевільні, що зветься есесером?
Професор розлючено махав перед носом невисокої Оксани своїми довгими руками. Таким сердитим дівчина його ще не бачила.
— О, ви нічого не знаєте і знати не можете! Звісно, предки таких, як ви, — то лишень гарматне м’ясо, а не творці історії. А ми — кити, на яких світ тримається, тому мусимо виживати попри все, пристосовуючись, звісно.
Знову не втерпіла вкотре Ірена:
— Що ти з нею панькаєшся, любий? Та нетіпаха все одно нічогісінько не второпає, куди їй з такою спадковістю та освітою! Просто нехай йде на всі чотири сторони, поки не пізно.
— На себе в дзеркало подивіться.
Оксана кинулася було до дверей. Однак у дверях, театрально розкинувши руки, стояла Ірена.
— Дівчино, розмова не закінчена, ти не дослухала. Читай, Сигізмундику, далі.
Чого вони від неї хочуть? То йди, то зостанься. Оксана нервово закусила нижню губу і вбивчим поглядом витріщилася на професора. Той підніс майже собі до носа аркуш паперу, прикрившись ним, і заторохкотів:
— «Молодь у всі часи була авангардом громадських рухів, каталізатором суспільства. Студентство було в перших лавах виступів проти тоталітаризму в Чехословаччині та Болгарії, Румунії та Польщі. Виборена ними свобода сяє і для нас. Не личить відсиджуватися у закутках і байдуже спостерігати за несміливими потугами ще незрілої демократії. Саме тому ми готуємося до широкомасштабних акцій громадянської непокори у жовтні 1990 року. Ми закликаємо студентів, молодь, усіх, кому не байдуже майбутнє України, підтримати нас. Готуйтеся до жовтневих акцій громадянської непокори, створюйте осередки Української студентської спілки».
— Дурні діти! На що руку зібралися підняти, на святе, і хто — зграйка недотеп безголових і ти з ними. Господи, моя невістка з ними! — верещала несамовито Ірена. — Що про нас подумають там? — Ірена тицяла пальцем в стелю, натякаючи чи то на вищі сили, чи то на сусідів зверху.
Оксані ця комедія почала набридати. Дістали вони її конкретно.
— Чого ж ви, професоре, не дочитуєте до кінця? Дочитайте, будьте ласкаві. Ну? — Оксана відчувала, як її від хвилювання б’ють дрижаки.
Професор дурнувато дивився якусь мить на Оксану.
— Як дочитати? Це все! — Він не сподівався, що після такого напору та дівка ще й огризатися посміє, тому здивовано промимрив: — Там далі лише два речення: «З нами Бог. Київська рада УСС».