— О, так-так, побачимо, Ритко. Далі ховайся в підземеллі без сонця. Не боюся я нікого, так і передай своїм і чужим. Моє життя, що хочу — те з ним і чиню.
Та, яку Оксана називала Ритою, сердито крикнула: «Навіжена!» — та кинулася подалі від злої Оксани.
— Оксанко, — покликав неголосно Сашко, посміхаючись в уста.
Таки горбатого могила виправить, то правда. Оксана ніскілечки не змінилася.
Дівчина озирнулася на голос. Голова була перев’язана білою стрічкою, русяве довге волосся зібране в хвіст. Зелені очі горіли недобрим вогнем, ой, лихо тому, хто розлютив ті очі. Бідна Ритка, таке пережити. Дівчина, взявши руки в боки, стояла, мов господиня світу, вишукуючи того, кому ще закортіло її подражнити.
— Господи, Сашко, — отак, певне, змінюється днина, коли з-за чорної хмари на небі з’являється сонце, бо Оксанине обличчя враз просвітліло та перетворилося на погідне. — Це в мене від голодухи глюки чи це справді ти? Я так рада тебе бачити.
Мить, і вона біля нього, огорнула руками за шию, притулилася ніжно до грудей, і йому нічого не лишалося, як гладити її по голові, вдихати любистковий запах волосся та слухати гучне торохкання власного серця, яке, здавалося, від радості та трепету вирветься з грудей. Поруч весело загавкав Кудлай.
Сашко винувато стенув плечима:
— Знайомся, Оксанко, то мій перший київський друг, не вважаючи тебе, бо ж ти не зовсім київська, пра… Я кличу його Кудлай.
Сашко переповів Оксані про своє знайомство з собакою.
— А ти, колежаночко люба, часу не гаєш. Знову з кимось лаєшся, відстоюючи справедливість?
Оксана трохи сумно посміхнулася та розповіла хлопцеві кількома словами про Ритку, яка щойно тут була, і про так звані «невеличкі непорозуміння» з дорогою родиною чоловіка.
— Присилають отаких листонош, щоб я отямилася, бач, наробила їм сорому на пів-України. Зашкарубіли зовсім у своєму палацику, ще трохи — і на мумій перетворяться. Та то нічого. Повернеться Влад із відрядження, тоді з тими дрібницями розберемося, а зараз, сам бачиш, є важливіші справи.
Оксана говорила це вдавано впевнено, хоча в очах дівчини Сашко читав геть інше. Та знав: вона жалітися не стане нізащо в світі. Така натура.
Тому перевів чемно розмову на інше.
— Оксанко, ви давно тут і як воно? — Сашко збентежено озирнувся. Табір з наметів був обгороджений линвою, за нею знаходилося щільне кільце міліціонерів.
Купа роззяв за тією умовною огорожею вела диспути зі студентами. Хоча більшість із них були таки на їх боці.
— З учорашнього вечора, Сашо. Зараз вже не страшно. Ця ніч була найхолоднішою, не в прямому сенсі. Тобто ми не спали, тому що чекали в будь-який момент якоїсь провокації. Бачиш, як нас пильно стережуть від нас же самих. Якщо ми такі нікчеми, як каже моя свекруха, тоді чому вони нас так бояться? — Оксана хитро примружилася і вела далі: — А ти молодець, що приїхав. Як, будеш співчуваючим симпатиком чи, мо’, біла пов’язка на чоло, як у мене? — Оксана впевненим рухом витягла з кишені білу стрічку.
Хіба він мав вибір? Тому що серед десятків молодих хлопців та дівчат — представники Львова, Києва, Стрия, Сум, Дніпропетровська, всього 138 голодуючих, — була його Оксана і поруч із нею мусив бути і він. Оксана проводила екскурсію наметовим містечком. Організація таборового життя голодувальників Сашкові видавалася добре продуманою. Табір мав власну охорону: то студенти, які з певних причин, найчастіше — проблеми зі здоров’ям, не голодували, однак слідкували за порядком.
Оксана махнула рукою в бік пам’ятника вождю пролетаріату:
— Глянь, оте одоробало теж має свою охорону. Напівживі бережуть свого ідола від вітру свободи. Наша охорона набагато скромніша. Чорні пов’язки на голову і ніякої зброї, крім слова, звісно. Але охорона потрібна, повір. Хлопці стежать, щоб не порушувалися кордони нашого містечка, обгородженого канатом. А на випадок провокації, то вже навіть не випадковість — таке буває, чи нападу міліції (парубки з ОМОНу нас «дуже люблять»), взявшись за руки, стримувати нападників, поки не прибуде преса, але, думаю, до цього не дійде.
Табір жив своїм життям. Пес Кудлай став загальним улюбленцем. Усю їжу, яку провокативно підкидали голодуючим студентам, він з радістю з’їдав. Спав собацюра почергово то біля Сашкового, то біля Оксаниного намету, які стояли поруч. Пес наче не міг вирішити, хто його господар і хто в цій парочці для нього є важливішим. Він міг щезнути на пару годин, потім раптово з’являвся. Ліпшого й вірнішого друга годі було бажати. Він умів слухати. Лежав біля намету і незворушно слухав-слухав-слухав.