Не відкриваючи очей, вона прошепотіла:
— Едуардик покінчив із собою через ту пихату задрипанку, через ту… Я не могла йому дозволити в шістнадцять літ занапастити своє майбутнє, всі перспективи, які лягали до його ніг, не могла… А він, він… Невдячний, невдячний…
Ірена вхопилася руками за серце, не відкриваючи очі, вона потягнулася вкотре до сумочки, доволі швидко витягла з неї велику білу пігулку та кинула собі до рота.
Оксана від почутого сиділа мов пришпилена до свого місця, не рухаючись. Жінка навпроти здавалася бридкою ропухою, нічого, крім огиди, дівчина до неї не відчувала, і все більше їй робилося шкода Влада. Цікаво, що таке Ірена наговорювала на неї синові, щоб «вилікувати»? І дівчина не втерпіла:
— А ви, Ірено Георгіївно, невже нікого ніколи не кохали, свого чоловіка наприклад? Чи, може, це так швидко забулося?
Слова Оксани наче привели до тями жінку:
— Кохання? О, ні! Тільки не це — спорідненість душ, інтересів, виховання, добре ставлення одне до одного, однакове поривання душ, поєднання аристократичних родин! Так, я у свій час мала великий вибір наречених, однак Сигізмундик дав усім фору — найблагородніші наміри та гени, історія його родини чи не давніша за історію моєї, тож поєднання таких двох величних родин — то грандіозне надбання для наступних поколінь…
Оксана несподівано різко обірвала Ірену, бо вже напам’ять знала знайому тираду про аристократичність і благородні гени родини свого чоловіка:
— А що ви від мене хочете? Я віддаю вам вашого смертельно хворого на кохання сина і не претендую ні на ваші гени, ні на вашу золоту клітку. Ви ж ненавидите мене всіма фібрами душі, як самі ж любите говорити.
Ірена враз стала такою ж розгубленою, як і тоді, коли дістала хустинку із сумки, очі з крижаних стали вологими:
— Будь ласка, дівчино, не покидай мого сина. Одного я вже втратила, будь ласка, не йди. Він без тебе загине, він такий вразливий. Хочеш, я благатиму навколішки?
Раптом Ірина схопилася зі свого місця і кинулася до Оксани, впала перед тою на коліна.
Оксана перелякано дивилася на той цирк, який її свекруха щойно влаштувала:
— Встаньте, Ірено Георгіївно, негайно встаньте. Ви перечиталися книжок. Не принижуйтеся, будь ласка.
Оксана розгублено дивилася, як похнюплена та знічена своїм вчинком Ірена похапцем піднімається з підлоги і всідається навпроти. Цього разу голова опущена, навіть рамена не випнуті догори, як зазвичай. Жінка наче змаліла. Оксана трохи винувато встала з оббитого червоним оксамитом крісла:
— Я мушу подумати. Передайте Владові, що ми маємо з ним дещо обговорити. Коли буде готовий — нехай прийде.
Ірена, не підводячи голову, ствердно кивнула головою.
— До побачення, хоча ліпше було б сказати: прощайте. Але, як каже мій тато, ніколи не кажи «ніколи». Тому до побачення, Ірено Георгіївно.
Оксана зробила в бік виходу декілька кроків і, наче щось згадавши, раптом озирнулася:
— І ще одне, Брех Ірено Георгіївно. Не називайте мене більше «дівчино». У мене є ім’я.
— До побачення, Оксано, — карбуючи кожну букву, чемно відповіла Ірена.
Через декілька днів з’явився Влад. Стояв перед не здивованою зовсім Оксаною навколішки, склавши, наче в молитві, руки. «Ще один Брех впав до моїх ніг, першою була сама Снігова королева, — подумала з гіркотою дівчина, скептично посміхаючись сама собі й слухаючи упіввуха сльозливі Владові балачки. — Які вони передбачувані, „блакитнокровні“. Тільки щось не так — нервове потрясіння, і рятунку шукають у пляшці. Як то сусід бабусі Мар’яни тракторист Левко каже: і горе, і щастя — на дні пляшки лежать. Тре випити, щоб дістати. Може, того разу повезе і трапиці щастя? Але на те вони й „шляхетної крові“, щоб піти далі простого люду, наступна фаза — на коліна, квіти в зуби, і слова, слова, слова, нічим не підкріплені слова».
Так, Владислав клявся в коханні, вимолював прощення, кинувши їй під ноги величезний букет червоних троянд… Вбраний у французький чорний костюм, облитий недешевим французьким парфумом, випещений, доглянутий молодий чоловік навколішки перед худенькою постаттю юнки, вбраної абияк, у вицвілий від багаторазового прання колись ніжно-блакитний спортивний костюм. Чорна стрічка на русявому волоссі лише підкреслювала блідість її обличчя, і якби не величезні смарагдові очі, то вся статура, худа та бліда, здавалася б карикатурним страшком. Дівчина, слухаючи тираду хлопця, дивилася кудись в небо, і тільки час від часу бліді губи, одної барви зі шкірою, стискалися в тонку лінію, майже невидиму… Коли Влад закінчив, Оксана просто розвернулася та пішла, не сказавши у відповідь і півслова.