— Так, до слова, звали прабабусю Іренки.
Та молодим щасливим батькам до таких дрібниць байдуже. І маленький рожевий пуп’яночок, пахучу квіточку, тепле сонечко, яке чи не з першого дня радо всім посміхалося, нарекли Мар’янкою.
Чи народження Мар’янки щось змінило у житті Оксани? Звісно, так. Влад виявився люблячим турботливим батьком, майже ніколи уночі Оксана не схоплювалася до Мар’янки, просто не встигала, хіба що годувати. Влад і сповивав малу, і заколихував. А оскільки мав пречудові слух та голос, то його колискові насправді звучали чудесно й Мар’януся майже відразу вмовкала, заколисана ніжним татковим:
Теплі руки батька, ніжний голос, стукіт люблячого серця поруч. Чого ще хотіти? Здається, відтоді Оксана зачала вірити, що попри всі складнощі навколородинних перипетій вони — Оксана, Владислав та Мар’янка — справжня родина, яка, коли захоче, зуміє стати щасливою.
Так, впустити людину в своє ліжко набагато легше, ніж у своє життя. Впустити людину в своє тіло набагато простіше, ніж у свою душу. Оксана знала, що маленьке янголятко, доня Мар’янка, навстіж відчинила двері як у душі Влада, так і в її досі спантеличеній душі. Тільки хтось із них увійшов крізь навстіж розчинені двері, а хтось просто не наважився це зробити.
Щодо стосунків з «дорогою родиною» чоловіка… Начебто все втихомирилося. Це так, ніби в гарячий сонячний день посеред пустелі в руках несподівано виявити парасольку. То не ковток живої води і все ж не так уже й сильно припікає. Остання душевна розмова зі свекрухою не минулася даремно. Вони пам’ятали її — і Оксана, й Ірена Георгіївна. То стало наче умовною тимчасовою угодою про ненапад… Так, тимчасовою, бо дуже важко здолати недуже сумління, якщо воно фанатично зосереджене на чомусь чи комусь, тим паче коли оте «комусь» — єдиний синок.
Трикімнатне окреме помешкання молодим Брехи подарували відразу після повернення блудної доньки в родину. То було вчинено майже урочисто, так, щоб усі знайомі знали. Типу, такий собі жест доброї волі, бажання зробити приємність власному синочку — «хай молоді поживуть окремо, бо молодість така скороминуча і така прекрасна» (патетика від дорогої свекрушечки). О, звісно, їм нічого не шкода для сина, тільки про його благо всі в родині думають, бо ж єдиний він у них, і теде і тепе.
Оксана любила свою нову квартиру. Тут вона сама собі господиня, хоча нема у ній золочених канделябрів, дорогих картин в таких самих дорогих рамах, крижаного музейного холоду, яким віяло від антикваріату Брехів та їх господині. Але найбільше щастя — свекруха тримається якнайдалі від невістки, намагаючись не дивитися Оксані в очі. Оксана певна: Ірена ніколи не позбудеться спогаду, як стояла навколішки перед невісткою, благаючи не покидати сина. І жива Оксана — постійне нагадування про це.
Колишні друзі якось враз перетворилися для Оксани на знайомих. Більшість роз’їхалася Україною, спочатку пробували спілкуватися телефоном, та це тривало недовго. Трішки не вистачало Оксані присутності в її житті справжньої подруги — мама далеко, свекруха й не підпускає до себе, а з чоловіком про своє, про жіноче, не потеревениш…
Одного літнього дня Оксана гуляла парком з маленькою Мар’янкою. Дитина чемно спала, мама відверто нудьгувала, тому що забула вдома книжку.
— Привіт, Оксано! Вітаю з народженням донечки. — Знайомий голос вивів з напівдрімання.
То була Полінка, та сама секретарка Бреха.
Розговорилися про те, про се. Поліна, здається, нікуди не поспішала, а коли надійшов час вертати додому, то із задоволенням погодилася забігти в крамницю і допомогти Оксані зробити закупи. Наступного дня це повторилося, через день знову, і через два, і через три… Спочатку Оксана насторожено сприйняла таке товариство поруч, але з часом неприязнь переросла в щось інше. Можливо, поки що Оксана і не могла назвати Полінку другом, але приятелькою — доконечно.