— Навіщо тобі стільки? — шепотів він, зіщулено озираючись.
— Ну, це ж ця сама, доля. Ось ця, коли ми з тобою познайомились, — дівчина взяла найближчу зі столу і для певності зиркнула на бірочку, — бачиш?
Кавовий набридок на дні показував зоряне небо. Але це на перший погляд, якщо дивитися чорним по білому — а якщо білим по чорному, то виходила гігантська сосна.
— Яка сосна? — сміялася вона. — Теж мені, знавець архетипів, — захлиналася, — це ж древо життя.
А ця — наче писанка, лише ізсередини. Тим місцем, де гемоглобін переходить в адреналін, він відчув, що це ота пам’ять наопак, яку забуто.
Його вразило й інше: кожне зображення надто зернисте, таке, як фрагменти макроплану з фотографії. Осягнувши цю просту ідею, він вмить почав неординарно тлумачити. Наприклад її улюбленого «Вершника на бойовому коні» № 281 від 6.1У.2002 о 14-ій 25 він переконливо потрактував як кентавра, од чого дівчина поринула в задуму.
— Не чіпай! — крикнула вона, коли він потягнувся до горішньої полички. — Осипається!
Подумавши мить, він порадив:
— Н-д. Додати було більше цукру, — порадив він.
— Де ти був раніше? — зітхнула вона. — Ще б клею туди намішати, га?
Сама полізла нагору, і обережненько, аби не сколихнути гравітацію, зняла улюбленого експоната. «Підводні птахи», — так називалася ця композиція, яку він перехрестив у «Летючі риби», але вона мала аргументацію, «посипалися деякі деталі», мовляв.
Він стояв посередині колекції, зловивши себе на думці, що боїться не лише чхнути, а й просто дихнуть.
Через день він притахторив свого старого фотоапарата «Київ-19». Галя хутко переконала, міняючи кольорові блюдечка, що знімати треба одразу по чотири штуки. Дуже бавилася, міняючи щоразу під композиціями різнобарвні хусточки.
— Ти знаєш, — горнулася вона до плеча, — я навіть пробувала лаком для волосся фіксувати, але одразу побачила, що струмінь, аерозоль, зсовує картинку.
Дуже прислужилися дзеркала, аби висвітити середину філіжанок; — деякі кавові візерунки видавалися виразнішими, коли порцеляну брали напросвіт потужною лампою.
Катя непомалу здивувалася, коли до «Абзацу» було закочено «кучмовоза» з двома коробками од телевізора, за якими вона ледве добачила Романа.
— Ти що мені преш, пісатіль? — мало не зойкнула вона, бо радісне передчуття сколихнуло усю її огрядність.
— Угадай з трьох разів, — одхекався той. — Хтось тут обіцяв, як я знайду чашки, то матиму вік безкоштовну каву?
— Да, був такий разговор, — радісно починала зомлівати Катя і, щоб не верескнути переможно, вхопилася долонею за рота. Хлопець впав на стільця, озирнувшися на двері, де притискалася до фотоапарата Галя.
— Ну, тоді приймай тару.
— Де? Де вони були? — не йняла віри та, розбираючи дбайливо обгорнуті філіжанки. — Божечки! Я й не думала, скіко їх багато! — попискувала вона до кожної.
— Вічний кредит, н-д, Клаво? — радів Роман.
Черга перелякано споглядала, тому що кожен колись тут або в іншій кавя’рні — так чи інак — цупив філіжанку. І одсовувався, лякався цього правдивого багатства, одвойованого у історії.
__________________
Щастя
Таке, як. Більше нічого про щастя сказати Григорук не знав. Бо скрізь там, де він мав його здобути, виходило щось таке пісненьке, а не всеохоплююче, як коли він закохався у вчительку біології.
— Аби тоді щось між нами було, — дико мріяв він, — то, може, ото й щастя.
Були й інші нагоди, однак у фіналі часто виходило надто протилежне.
— Отак і життя мине, — вирішив Григорук, бо лише його розпочинав. І боявся, що з таким стартом який же буде тоді кінець?
Хоча досить часто прокидався несподівано легкий і окрилений, отут його починало гризти, що стан цей виникав просто так.
— На погоду, — і піднесення те хутенько розсотувалося.
Залишки його розліталися остаточно, коли Григорук наважувався побалакати про цю проблему.
«Виходить, що це нікого й не пече», — хнюпився він до наступного осяйного ранку. Коли, здавалося, можна встати з ліжка, не користуючися помогою кінцівок. Однаково, що робити з цим усім далі, Григорук щоразу був неготовий.
Та якась здогадка давня муляла його, доки він її не відновив:
«Щастя можна здобути, якщо знайдеш квіт папороті в ніч на Купала».
Й Григорук почав ловити себе на тому, що, потрапивши на природу, приглядався, де тої папороті густіше. Доки не надибав її за парком цілі джунглі.