— Де ж їх брати? — запитав я обережно, бо ніколи не був безногим.
— Валом! — зрадів він. — На Кубі, — миттю зашепотів він, бо ми туди летіли, — за долар? За один долар там таке вони видєлують. Бо вони долара з тисяча див’ятсот підісят сьомого року не бачили.
Він підвів пальця, який символізував долара, або ще щось інше, те, чого він мені ще не розповів — він мав пенсію в їх зо дванадцять і, нарешті був з ними щасливий, — тому, що літак невблаганно ніс його туди, де доля посміхається. Тобто в минуле, в соціалізм, якого в нас вже не було, туди, де валюта вартувала. Щоби не слухати усього, чого не знає лише той, хто уперше туди летить, я підвівся в салон, перевірити дітей.
Особливо одного тут такого, губатенького — він давно не катався на своїх роликах і я переживав, що він цього не переживе. Слава Богу, перепад тиску виявився дужчим навіть за нього. Й усі інші приголомшено тетеріли, я подякував стратосфері, знаючи, як важко їм сидіти, бо всі були з ногами. Аж занадто, такими, що я потроху починав сумніватися, чи є тут хоч одненький з чорнобильської зони. Один, я, принаймні, був, тому не любив базікання про жінок, бо треба було женитися до вибуху. А після? Щоби твоя дитина потім ніколи не потрапила на літак, який законно має везти її якнайдалі од твого дурнуватого тата?
— Ти представ, коли ти її роздягаєш, то наче мандаринку, — прокинувся безногий.
— При чому тут мандаринка?
— Кожа в неї така, ясно? От ни вірить. А я на Кубі вже раз був, і я тобі кажу.
Реабілітований ще довго розповідав, накручуючи себе, чого вартий долар, а я прикинувся, наче задрімав, так вдало, що мало не проспав приземлення; з безногим калікою навіть не попрощався.
Куба нас лікувала цитрусовими, яких посадили ще до перевороту. Тварини так довго не живуть, тому м’яса не давали — було дуже багато музеїв бойової та політичної слави. Весь час хотілося купатись — а цього було, скільки хоч. Та в самій Гавані ніхто не плавав.
— Клятий Батіста, — пояснив гід, озираючись. — Це він розстрілював революціонерів он там, — тицьнув пальцем на острів-фортецю навпроти Сен-Сімона.
— І в честь загиблих революціонерів ніхто не плаває?
— Ні, просто тіла кидали в море й акули звикли. Дуже звикли.
Мені навіть здалося, що ген під морськими бастіонами з хвиль витикаються хижі пащі. Тут я почав рахувати, але без калькулятора не зміг — скільки це років пройшло од часів Батісти. Невже акули мають таку довгу пам’ять? Однаково, на пляжах не було й душі, лише ліниво ототожнювалося сонце.
Цілюще повітря робило своє діло й от вночі нас розбудила облава. Слава Богу, кубинські міліціонери не знали, скільки в мене дітей і тому хутко подалися прочісувать далі. А все цей клятий сон, він просто напосівся на мене, од’їхавши од нуклеїдів за океан. Що я, окрім нього, нічого не міг робити, до такої міри, що навіть в знайомих мулаток надія змінилася на неприховану зневагу. Однак вони ще майоріли очима; особливо Кончіта, бо вона не була в курортнім штаті, а так. Особливо вночі, не кажучи про вдень. Навіть місцеві, які мали фієсту, дивувалися. Звідкіля їм було знати, що мій організм уперше не знає страху? Що він бачить, наприклад, воду — бере і п’є її. Просто з крану — не тіпаючись, що не фільтровану. Або, лягаючи спати, він не думає, з якого боку сьогодні віяв вітер; не турбується ні про куряву, ні пилюку, й засинає, як убитий. А мої діти — їм геть не" спиться. Так, що потягнуло на нічні вилазки, а тут, як на зло, повнісінько революційних музеїв, і хтось нашептав, що там, окрім слави, є ще й зброя, її вони не знайшли, зате один з ідіотів вцупив чорного берета. З кокардою такого.
Все узбережжя піднялося по тривозі, бо то виявився берет Че Гевари — революціонера такого, що гід тепер нас просто замучив:
— А чи знаєте ви, що Че Гевара усю тактику перейняв у бандерівців?
Я насилу отетерів. Бо досі не був певен, чи реабілітували в нас, там, за океаном, Бандеру. Звідкіля ж Хоакін знає тут, що його вже дозволили? Ну, гаразд, а звідкіля того міг знати товариш Че? Й де він міг засвоїти тактику? Адже Бандеру вбито комуністами саме, коли повстала Куба. Й перемогла вона рівнісінько на його день народження.
— Яку тактику? — мружився я, наче від сонця.
— І конспіративну, і бойову. Він в «Щоденнику революціонера» про це писав. Ви хіба цим не цікавитеся?
Он воно як. Радіаційного страху тут я позбувся, щоби повернувся комуністичний. Це ж страшно подумати, що буде крадієві того злощасного берета, якого, виявляється, славетний Че подарував Кубі, їдучи піднімати на повстання далеку Венесуелу. Дивно, чому він одразу там і проколовся? Разом з коханою? Чому там бандерівська тактика не порятувала? А міліція знову трусила квартал за кварталом, так, що мої юні реабілітанти принесли мені чорну реліквію.