— Однесіть його їм, скажіть, що ми не знали, — шепотів вислогубенький, — до нього вже дійшло місцеве гасло «Соціалізм — або смерть». Той, у якого було з-поміж нас найбільше доларів; це, бач, в Києві батьки купили найдорожчі ролики, й аж на Кубі він вирішив: чорний берет, понтовий такий, дуже пасуватиме до них — а особливо розмови про те, де він його взяв.
— Значить так, — наказав я їм, — ніяких розмов тут про Че Гевару. Й про Бандеру, ясно?
— А то що?
— А то Куби більше не побачите, — давив я слова.
Вони обурилися:
— Чому?
— Бо й України теж, — вибовкнув я.
Й одразу подався в улюблений пальмовий гайок, де любив по обіді придавити муху. А тепер «з позиції лежачи» всю фієсту довбати ножичком глину, таку ж тверду, як глузд моїх дітлахів — і все це удаючи, буцім сплю, бо гід тричі сунув носа. Кончіта на пляжі, забачивши його, зібрала манатки. Я нігтиками позбирав між травинок зайву глину. Потім у поліетиленовому кулькові поховав святиню, затоптав дерном, зайвий ґрунт виніс в плавках до моря, де й розводнив.
А вже заснути не міг — бо щоразу верзлося, як мене тягнуть до Сен-Сімона й, навіть не достреливши, живцем кидають униз до моря, просто в роззявлені пащі тренованих акул.
— Ви уявляєте, — наполягав Хоакін, — товариш Че дуже хворів, виявляється, на ревматизм. І от, незважаючи на це, він приховав це од друзів і однак поїхав у Венесуелу, щоб виконати свій обов’язок до кінця. Уявляєте? Хто б то міг подумати, що тут знайдуться такі, що зазіхнуть на його уславленого берета?
Отут і почалось, — мені, хоч сон минувся назавжди, було не до мулаточок з Кончітою. А лише до Хоакіна, який, коли розмовляв зі мною, то, принаймні, не з моїми дітьми; на яких почали вже позирати віднаджені мною молодиці. Це було-таки набагато безпечніше, бо жодна не володіла російською мовою, як от гід:
— Ви не повірите, але вже трьох схапали.
— Яких трьох? — не профільтрував я.
— Ну, хто зазіхнув на святе. Але вони виявилися хитрими й не хочуть повертати назад. Уявляєте? Хотіли підсунути органам іншого берета, схожого. Але експерти хутко виявили підробку. Й тепер ведеться велика робота на узбережжі по виявленню спільників. Що з вами? У вас лице змінилося?
— Та ні, Хоакіне. Просто я подумав: а де тут продається найдешевший ром?
— До чого тут ром? — подивувався він.
— Ваше повітря й вода роблять чудо. От я й подумав, що місцеве спиртне, зроблене зі славнозвісної цілющої цукрової тростини також мусить добряче виводити нуклеїди. Чи не так?
Певно, через спеку я набрався так, що геть не бачив навіть гіда, не те, що Кубу.
Як вони тут хилять лікери? У них же повітря, хоч на колір схоже, однак ще липкіше. Правда не за самогона, якого, я мав підозру, контрабандно женуть на Гаїті. Бо, а це напевне, сквашують потом рабської праці. Особливо мохіто, бо його сквашують гілочкою м’яти. Тому я завчив лише одну кубинську фразу: «Май мохіто ін Бодеріта, май дайкірі ін Флорідіта». Так і не взнавши, що вона навпаки, американська — що перепив навіть місцевих, а вони в цім ділі від українців нічим не відрізняються. Так, що перестав боятися міліції.
Й навіть по ній зупинитися не мав снаги, — що й діти мої принишкли. Отямився я трохи вже над Атлантикою, бо там не було Гаїті. А був літак. Наш, вітчизняний такий. Перерахував — усі реабілітовані на місці.
— Не пов’язали, — поділився я з стюардесами радістю, й щосили втратив свідомість.
Доти, доки. Бо хтось настукав і мене шмонали до останнього рубчика, але окрім нього нічого й не знайшли. Це так подивувало митників, що вони прошмонали й стюардес.
Певно, недаремно кажуть, що алкоголь виводить, — не лише радіацію, бо є речі, отруйніші за неї. Це на мене так несподівано й міцно вплинуло, що навіть на місці постійної роботи моє чорнобильське минуле не порятувало — як приїхав, то швидко викинули з роботи — найцікавіше, що я про неї забув умить — така тоді в нас горілка була дешевша сама за себе, що навіть імпортна — за вітчизняну. Що навіть за закуску.
От як на Гаїті — рай земний, якби не люди — вони скрізь є й кожен цим хоче поділитися з тобою. Але ти хитрий і ділишся лише подільним, тобто чим завгодно іншим. На трьох, на двох. Особливо на одного — сам на себе ділишся, ділишся, а сорти нові весь час з’являються, що вже не до сортів, бо почали колотить їх, хто хотів і з чого хотів. Правда, часто було не до дегустації, так, що навіть лосьйон й одеколон одійшли в минуле, як оте майбутнє, яким жили — хто в це повірить? — замість теперішнього; не кажучи про сьогоднішнє — воно враз осиротіло од цього й не знало, за що зачепитися. Перекинутий світ! Бо тривати ж треба було, а от як? Отож те минуле у вигляді майбутнього продовжувало убивати тих ліквідаторів, чиї діти не могли летіти. Через Атлантику, бо лише по той кінець світу збереглося трохи його того, чим ми їх запліднили, а самі взяли й розпліднилися — от тамечки з’явилася нагода розквитатися собою, й не лише собою, а й дітьми, які були винні лише тим, що вразилися радіаційно.