Й загинути за людину, хто поніс революційне запліднення в далеку Венесуелу, а надто в гори її, які теж могли бути раєм, якби лише йому дозволили там дозволитися. А щоби ні — тому почали в тих горах заплідники ловити й неволити селян, силоміць некрутуючи в сперматозоїди у якості заручників — там, в горах, їм силоміць давали в руки те, чого найбільше боїться рай — зброю, змушуючи з неї користуватися. І от там, де це було робити важче, а саме у гірській річці до колін, у пояс, по груди, коли вода їх усіх тримала, а не вони автомати — там їх усіх і побито з засідки. Й лише для того, аби хоч не ті, кому б це належало, а таки подолали Атлантику й потрапили до потенційного раю, щоби зникнути в нім назавжди лише за те, що торкнулися того плоду пізнання у вигляді чорного берета з кокардою.
Що отямився я аж під дорогою. Під Глевахою? Вінницею? Козятином? Слава Богу, вдалося досконало відірватися від географії, принаймні хоча б у межах України, але! Коли я не побачив над собою неба, то кволо подумав про ніч. Однак день чаївся в річечці й я мляво зметикував, що ночував під мостом; таким же анонімним, яким в ту мить був Фастів імені Мотовилівки. Що навіть авта не котилися ним, запилюженим ізсередини, де випадковою билинкою виявився і я, страшенно з того втішившись. Себто протверезівши якоюсь частиною себе, тобто спершу правим оком. А коли розвиднілося остаточно, то роздивився чарівно тихим плином, який сотався сам собою так, що не вгадаєш, у який бік. Тієї чи цієї миті він є потоймиттєвим. Доки він не вплив ув обидві зіниці. Які, нарешті, не були ниць; за якими десь мусив бути і я, якби не течія нечутних напрямків — яка відображала досконало, що й не вгадаєш, по який бік вона, а по який ти. Й нарешті виливаєшся, а не навпаки. Я сидів на березі, зненацька тверезий.
— Да, день сьоні буде такий, шо да, — почув я приємні слова.
Під опорою сидів такий же чоловік. Бо поруч нього на бетоні стояла надпита пляшка, не знаю, чи прозорістю вона могла позмагатися з річечковою. Тут важко сказати, бо в цій не було течії, бодай прихованої. Мені враз стало легше, як буває з кожним, хто напередодні істини. Якої?
Я не встиг на неї налагодитися, бо чоловік вийняв пластикову скляночку, одноразову таку, яка вже кілька раз була багаторазовою. Хлюпнув туди, зважив, додав ще й підсунув мені — це взаєморозуміння піднесло мене вище й над похмілля, якого я проковтнув разом з горілкою. Й подивувався, що вона не з цукрової тростини, а навпаки: наша, майже призабута бурячиха увійшла в світанкову реальність ностальгічніше за неї.
Добродій загадково вийняв з кишені зеленої цибулі, вправно обскуб і тицьнув мені. Який ще прислухався до результатів, бо ті щойно почалися — там швидко розвиднілося також.
— Да, — сказав я замість «здрастуйте» або «спасибі». А вдихнув кілька разів, щоби пришвидшити ранок і позмагатися з ним оновленістю.
— Чувак, а ти шпіліндрикнутись хочеш?
Я вкляк разом з ранком. Од вітчизняної простоти, яка могла би позмагатися з цією річечкою. Я озирнувся незайманістю. Вона ще творилася, сотаючись, пронизуючи.
— Так, згоден.
Він весело свиснув за підпору:
— Олько!
Так же хутко там з’явилася дівоча постать. Проти сонця вона здалася дитиною, підбігла, спритненько сіла поруч. Така би швидкість подивувала, коли б я не додивився, що Оля калічка. Вона випромінювала на всі боки своє зображення.
— Знакомся, — сказав він, — це моя сестра. Ви шпіліндрикайтесь, а я не буду вам мішать.
Я, як сидів спершись, так земля крізь долоні увійшла в мене своєю збагненністю — тобто світ мені відкрився умить, без отих нескінченних послідовних дій задля його пізнання. Які приводять до чого завгодно іншого — а не того простого, коли сестра-Оля просто й швидко робила так, що мені лише довелося спертися з долонь на лікті, та й того. Лише потім я почув над нами кроки — це брат походжав мостицями. Доки не зупинився:
— Вуже? — наголосивши останній склад, запитав. Заторохтів згори, потім загупотів бетоном, далі прилопотів берегом. — Е-ех! — Скуйовдив їй зачіску. Очі в неї були завбільшки з воду.