Одкинувшись горілиць, я побачив під мостом й велосипеда. Бо Оля похапливими пальчиками своїми одторочила з нього авоську, принесла, розстелила газетчину; доки вона поралася-нарізала, я дивився на міст ізнизу — й дивувався, що навіть він такий нездатен застувати небо. Патріархальну тишу порушувало лише наше хрумкання огірків та плюскіт маленьких грайливих рибок, які, бавлячися, вистрибували з поверхні, помилуватися на нас таких.
— То шо ж ето я? — аж коли брат згадав про плящину. Бо мені було аж до болю незручно про неї. — Ну, ще одненьку, бо тобі ж треба пройти й ще одну ручку, — верховодив він голосно.
Оля схвально засміялася. Вона почала не мовчати, але не знала, про що. Я хотів казати ротом, але побачивши поруч нього зацвигану багаторазовістю пластикову скляночку, не став.
— Ну, я ето, а ви ето, — підвівся він йти на міст. На мого погляда він не зважив, твердо додавши: — Бо нам надьожно нужен рибьонок, — однаковим голосом сказав брат.
Щоби не зрадити цю простоту, я заплющив очі й принишк спиною до цілющої землі. Оля виявилася вправнішою, аніж уперше. А я, коли вдруге. Мене навіть не смішили ноги брата, коли він, стомившись походжати, сів на міст і звісив їх до нас, подригуючи.
Харчі, прості такі, райцентрівські, приємно входили у слизову оболонку. Й вона вдячно готувалася до третьої склянки, але натомість почула:
— Ну, браток, ти дєлай опять, а потім получиш, — продекламував він і красномовно поніс бурячиху нагору. Я ж засумнівавався не в їй, а в собі:
— Скільки можна?
— Стіко, скіко нада, — була відповідь. — Бо це таке діло, шо постоянне, требує привички, зятьок.
— Що? — недочув я нарешті. Так, що звівся на долоні.
— То, шо міні з сестрой нужен крепкий супруг, а не який. Так шо ти зразу привикай, триніруйся.
Вмить світ зачинився. Довоєнним мостом. Який міг, правда, бути й набагато старшим, адже подекуди був зі зопрілого дерева. Я зиркнув ліворуч, праворуч — але куди ти втечеш, коли вони, брат і сестра, на велосипеді? Й ноги мені стали непевні, бо й напрямки були тут геть незнані. Оля безтямніла ротом. Чудоподібні її очі теж. Непрофільтровані. Я підвівся швидше, аніж вона розстібнула на мені ремінь. Стояла, застуючи протилежний шлях до втечі.
— Ти шо ето? — непідробно щиро дивувався брат. — Сядь і сиди, хочеш, кушай, хочеш — нєт.
Він зичливо показав пляшечку, пестячи її пальцями — вони виявилися незграбними для цього, як би з ковалеві завгрубшки. Тут я лише додивився, з ким маю справу: такий задля рідної сестри зробить усе, аби надолужити їй долю. Бачачи, що я не виконую, він зробив погрозливого крока.
А я зробив свого — скочив у річку — запірнув зопалу так добряче, що почув лише кінець фрази:
— твою мать!
Він квапився рятувати нову сім’ю, рятувати рід, але не осквернив воду своїми штаньми. Доки скидав, я занурився ще, штовхнувшись дна, випірнув вінобіч. Коваль подивувався, не побачивши зятя там, де сам шубовснув. Певно, в цій місцині не було водяної традицї гратися в «жука», або вона була надто послаблена за останні часи. Де перемагає не сила, а хитрість обирати щоразу несподіваного керунка. Він не ладен осягнути, що штовхатися од твердого в такій грі продуктивніше, й чесно гріб руками, покладаючись на справедливість.
А я — на те, щоб він стомився раніш, аніж збагне суть гри — його вражало, що відстань між нами, аби зникнути, щоразу зростає; бо я, дурячи його, чесно до останньої миті не знав, у який бік рвонуся. Й тут, вихопившись, я, одкинувши воду з очей, узрів проти них Ольгу. Вона розпачливо стояла край берега. Й лише горб заважав їй кинутись. Я роззявив якомога рота. Так, аж вона вирішила, наче скажу. Й навіть вирішила, що. Однак, аби увібрати щобільше повітря й запірнути понад самим дном.
Вихопився я аж допоясу. Й геть не подивувався, що замість мосту наді мною височить Сен-Сімон. Так поруч, що вдалося розгледіти — мури його старовинні були геть подзьобані свіжими кулями. Однак не вони лякали. Тому я, знаючи: не слід робити коливань, тамуючись, посунув од бастіонів. Деякий час мені вдалося дурити тренованих акул, однак вони були позбавлені глузду, а безомильні рефлекси їм вірно вказували, як-то гратися в «жука». Тому, не криючись, я урвав батерфляєм до берега. Чемпіонка з-поміж них завиграшки скоротила дистанцію — одна біда, що я був непрострелений і цупко тримався поверхні. Тому потвора, перш ніж роззявити пащу, мусила перекинутися нею, аби вчепитися знизу, й засвітила маневра — тому я встиг ногами штовхнутися мілкого дна й вистрибнути вгору з води. Якою, пінячись, профурчали ошкірені ікла, вони ляснули, не повіривши інстинктові, що порожні. Провалившись знову в хвилі, я хутко здобув ногами дно-опору й штурхнув її — й не одні щелепи невхопно прошкварчали поверхнею. Отак, стрибком по стрибкові я вихилявся, доки побіг по мілкому. Це не зупинило хижаків. Вони дерлися на залюднений пляж, але я не озирався, чуючи, що ті по твердому втратили швидкість.