Я одхекався швидше, аніж зорієнтувався. Ну так, оно дахи санаторію, онде дитячий спортмайданчик. А ось і улюблений пальмовий гайок, де я так полюбляв придавити комара в мертву годину. Я вичовпав туди, аби невборонно долучитися знов до цього праведного, вкрай потрібного тепер діла. Однак мало не впав на двійко, які саме кохалися під моїм кущем. Вони обурено припинили, а я, мов дурень, витріщався на це. Тому що узрів Кончіту. Добродія ж, позаяк він не лежав горілиць, не впізнав, надто виявився мізерним. Омріяна мулатка запнулася ковдрою, щойно він зіскочив з неї.
Отут мені хміль вивітрився остаточно — те, чого не змогли навіть зробити перегони з рибами-людожерами. Бо постать чоловіка виявилася ще химернішою — він дибав до алеї, і я не міг одірватися поглядом від дива: замість голови він мав досконалі й непідробно дебелі геніталії. Побільшені ще й цілковитою відсутністю плечей. Ці розміри можна би пояснити й перерваною ерекцією, а ще й карликовим, на відміну від прутня, зростом його носія. Я ще раз протер очі — але марево не впинилося: замість голови теліпалося щось геть протилежне. Аби освіжити глузд, я перевів погляда нижче — якщо в нього така голова, то що має бути ж між ногами?
Там виявилося лице. Червоне чи то од люті, чи то — невдоволення. А може, від того, що йому було затісно межи худих, однак добряче волохатих кінцівок. Й невідомо, що кому більше заважало йти. Це треба було пропірнути пів-світу, рятуючи тяму, щоби наштовхнутися нею на феномена, здатного похитнути її остаточно. Я пересунув очі, рятуючи їх, на Кончіту. Та вправно зібрала плаття, й, обурено струснувши гривою, рушила в протилежний бік. Я безпорадно знову втупився в коханця, аби осягнути. Зрадили його гомілки. Спершу мені здалося, що вони, як у мавпи — замість ступнів вони мали долоньки.
— «Боже милий, — сахнувся я, — до чого самотність здатна довести гарну жінку, що вона кидається вже й під брата нашого меншого», — подумав я про примата, тобто про мавпу.
Й щосили втупився, аби пересвідчитися. Однак одразу ж постала й перекинута істина: волохатий добродій той був геть не орангутаном. Просто калікою безногим. З досконало відтятими ногам'и, аж по саме нікуди. А-таки дядьком. Тому він, потривожений, мусів хутко перекидатися догори, й на своїх білих руках простувати геть. На руках по землі, маючи межи них власну голову, а не навпаки. Я милувався ним, доки він, акробатуючи, не зник в роздягальні.
— Кончіто! — кричав я доти, доки не додивився, що пляж порожнісінький.
З докуки я тупнув в нього ногою. А потім кинувся під пальму, нігтями розгріб рушену глину. Викопавши пластикового кулька, вихопив звідтам за кокарду чорного берета. Обтрусивши, поніс його до хвиль. І пожбурив акулам. Ті враз накинулися, наче споконвіку чекали, подерли й заковтнули.
__________________
Кроки по склу
Відлуння кроків було голоснішим за них. Так буває лише в Києві, коли старе життя завмерло, а нове не народилося, це тих півгодини, коли ні таксі не зловиш, ні повії. Коли бомжі та злодії засинаоть на яку часинку, знеможені, й припиняються навіть виклики «швидкої допомоги» — так ця мить змагає. Розпруження — ось як вона називається в закомплексованому місті; що навіть спекулянти зі своїми кіосками та ба навіть початківці-транссексуали натовклися й попадали, аби за годинку почати все спочатку.
От тоді-то й приємно плодити свої відображення у вітринах, які множилися купніше, аніж луна від закаблуків, отут ти й можеш помилуватися віддзеркаленнями себе на численних звабах, яких ти зроду не матимеш. Однак і вони тобою не володітимуть ніколи. Лише мить взаємного відбиття, ілюзія спілки добробуту з романтикою, спілки, якої зась навіть тим, хто її власник.
Оно, наприклад, автосалон, де навіть його директор не здатен придбати тамтешнього авта. Але якщо примудритися, то взириш у лімузинових шибах кільканадцятеро себе, немов ти там не лише сидиш, а й посідаєш.
Зажурений променад відображень тривав доти, доки моє видиме відбиття не щезло мені з-перед очей.
— Ото вже винайшли скло! — зрадів я з іноземної вибаганки, — що й не вилискує навіть. Поляризоване воно чи що?
То була ювелірна крамниця, звісна річ, що їй потрібна така вітрина, аби з-за неї вироби краще зблискували, вона мала такого поверхневого просвітлення, що коли я підніс долоню упритул попестити, дотику не відбулося.