Бо примітив їх там, дрібних, цілу виставку. Стенда було розколото, я витягнув уламки й добрав тих перстеньків на десяток Наталок. А тоді вигріб і всі інші.
Одбігши од крамнички, я товк себе роковими ритмами:
— Все! Досить! Інаф! Годі! — у лад крокам, аби вони несли хутчій, непідвладні. Проте вони уперто завертали мене назад.
Це тому, що ліва нога в кожної людини на сантиметра куціша за праву. Отже, заблукавши в лісі (або в пустелі), чоловік неодмінно повертається туди, звідкіля почав.
«Нечистий водить!» — Полохається він і починає все спочатку, не знаючи про власні анатомічні особливості.
Місто спало.
Щохвилини ладне прокинутися, в ньому кожен талан чатував на іншого, аби жоден не випередив бодай на півкорпуса.
— Нехай навіть посадять! — сказав нарешті я своїм голосом.
Бо, лізучи туди досередини, мене турбувала не ця дрібниця. Бентежила проблема ширша: а куди, в біса, понабивати все те, що не влазить уже ні до кишень, ні за пазуху?
__________________
Голяк
Неможливо ступити в ліс, коли він нічний, байдуже, що поруч із вулицями. Це як переступити поріг чужого літоб’єднання, де кожен оцінює тебе наперед твоїх творів.
— Ти якої орієнтації? — несподівано запитала одна куцострижена.
— Віршованої, — відказала Настя.
— Годі базарить, — увірвала та. — Ти лесбійка?
— Ні.
— Чому?
Настя трохи подумала:
— А якби я сказала «так», то ти б також запитала: «чому»?
Присутні потамували посмішки, так, що незрозуміло, з кого, однак, принаймні, короткострижена одсунулась, наче й не намагалася нав’язати розмову.
Далі були тексти:
«Чорні пасма безвиході чигали над...»
«Морок і пустка клубочилися по...»
«Йдуть нуклеїдові мжички. Довгі мокрі пасма...»
Або:
«Агнесс інкармовано сахнулася, побачивши серед Кола Причетних ще й Другого Координатора з Третього рівня Кармінної Мантри».
До Настиних віршів черга не дійшла. Дасть Бог, це трапиться через Три Засідання Першого Кола Причетних. Про власну прозу Настя й не прохопилася, боючися, що це надто образить присутніх, адже її оповідання починалося геть не з:
«У чорних сутінках Безнадії шугали...»
Сором сказати, вона писала «з життя»:
«ялинково сріблився ліс, ти суниці мені приніс».
Кожен, хто виступав, мав обов’язкову передмову, часом довшу за твір, де довго перелічувалися обставини, які спершу стояли на заваді написанню, а потім — про ті, які таки дозволили за помогою кількох тут присутніх вивільнитися деміургічному діянню.
Настя споглядала двох надто таких. Бо її вразила шкіра, така, як у людини з темного тривалого підвалу чи досконалої теплиці — воскова, напрочуд прозора. Одному було ім’я Арчибальд, іншому — Річмонд. Бо епітелій їхній був з надто полірованої слонячої кістки. Звісно, тривале перебування у вежі зі слонового бивня позначилося на фактурах людської поверхні.
Десь аж на наступному Звиві Спіралі Дотичності Настя прозріла: досконалість шкіри митців належала найтоншому макіяжеві, який вражає, коли його накласти на надто юну дерму. Потім вона помітила, що ті, хлопчачої статі, весь час тримаються за ручки, багатозначно не спускаючи очей з Куцостриженої Ромейки, привселюдна пристрасть, розтаємниченість, додавали їм снаги; якісь куці спалахи чи спільної пристрасті, чи взаємних ревнощів проблискували між цією загадковою трійцею, і, а це безперечно, саме воно спонукало їх до натхнення. З якого вони скористаються не зараз, на людях, а іншим разом, навернувшися теперішньою енергією до Спонтанійного Творення.
Було геть поночі, коли Настя опинилась на вулиці. Ще встигла добігти до метро, нервуючись, чи встигли на нього інші літератори. Вийшовши в рідному мікрорайоні, вона уперлась у споконвічну дилему: обходити, пустиря трасою, чи податися навпрошки ліском. Він її завше вабив, бо це був клаптик первісного лісу, якого давно викорчували новобудови.
«А чого? Оно крізь гілки світяться вікна. Тут же три кроки», — нарешті переконала вона себе й ступила в нього.
Ялинки пахтіли сосною. Рухаючись анахронічними новорічними пахощами, дівчина переконала себе, що вона в казці, бо пріла глиця повноцінним духом вступила в легені.
Навіть під одним деревом сиділа, зігнувшись, постать. Спершу Насті здалося, що там нікого нема, бо обрис той протинався вогником далекого вікна. Проте вмить вогник, забачивши дівчину, ворухнувся і вгас цигаркою. Так промовисто, що дівчині навіть дочулося, як та засичала.