Незнайомець ступив на стежку. Обоє стояли мовчки, доки вона не здогадалася одірватися поглядом од очей навпроти; опуститися і впертися зіницями в лезо бритви. Досконале, адже воно було однієї фактури з місячним сяєвом.
Ступити назад дівчина не могла. Уперед? Очі поволі звикали до пітьми, так, що можна було розгледіти татуювання на шиї подорожнього. Коли Настя заповнила біополями весь гайок, татуйований, бентежачись, промовив:
— Роздівайсь.
Письменниця безліч разів читала про пограбування, однак у цю мить не усвідомлювала, що саме воно відбувається. Тому, що остерігалась іншого сюжетного повороту, ім’я якому — убивство.
— Мінє що, просить тібє? — прохрипів, хвилюючись, той.
Місячний зайчик стрибав Настею — бритва в татуйованих пальцях напружилася. Дівчина заходилася розщібати гудзики, подумки прощаючись з кожним.
— Не так бистро, — був наказ.
Уповільнивши пальці, Настя наважилася зиркнути улівобіч. І кинулася б у хащі, але збагнула, що бритва виявиться швидшою. Скинувши білизну, дівчина постала на стежці, одягнута лише в місячне срібло. Незнайомець зволікав, даючи нагоду їй навіть отямитися, лише дівчина не розуміла, навіщо. Зовнішність зіскочила з неї й пішла геть.
Запала глибока мовчанка, тихіша за ліс.
Несподівано нападник не по-чоловічому писнув і кинувся в хащі, там ще кілька разів оргастично зойкнув і затих.
Настя ще довго не вірила, доки не позбирала зором розкидані свої речі, потім — руками, почала стомлено одягатись. Тоді, зігнувшися, рушила далі стежкою, не чуючи медових млосних пахощів глиці.
Вже дійшла кінця дерев, коли вперлася очима в того ж самого незнайомця. Він стояв суворий і татуйований, і місячні іскри одстрибували од його обрису. Стояв доти, доки він чекав, щоб вона зиркнула на бритву.
— Давай роздівайсь, — затріпотів його шепіт. — І ето, розпусти косу.
Вона ще не почула наказу, а пальці вже самі побігли гудзиками. Автоматично виконавши все, лише неоковирні колготки опиралися, змусивши вдатися до усвідомлених порухів.
Стояла посеред лісу, й глиця, промережана холодним нічним світлом, тінями тинялася їй за плечима.
Той хотів підійти, але кроки його понесли навколо, очі не здолали випити місячну таку красу; що він несподівано верескнувши, кинувся напролом до кущів, і там, загарчавши, віддався насолоді швидше, аніж її здобув.
Настя стояла й дослухалася нічного неба, воно млоїло її зірочками й нічого не казало. Зітхнувши, почала покірно збирати одежу. Перша думка, яка, нарешті, прорвалася до неї, була така:
«А, може, знову роздягне? Так і йти?»
Так оно вони, матеріальні, бетонові стіни крупнопанельок. Там ліхтарі, перекидаючись променями, вилискували на дротах.
Проїхало далеке таксі.
З машини вийшла загадкова трійця деміургів і зупинилася біля нічного кіоску. Де, незважаючи на пізній час, було геть недороге розливне пиво. П’ючи повільно, вони так само цмулили одне одного зором, тамуючи то щасливі усмішки, то кривдну гіркоту. Власні почування напрочуд мережилися таким самим на смак трунком, бо, замішаний на солоді, він, солонавий, був двоїстим. Й надавався до уповільненого ласування, утретє міняючися присмаком після вуст та піднебіння на язикові. Трійця неквапом змагалася поглядами, в кого вони багатозначніші, віддаючи зайву снагу напоєві. Короткострижена по-ромейському куцо вперлася поглядом в нічного кіоскера, доки той не отямився з дрімоти та не потупив очі.
Настя вже й озулася, рушила до рятівних стін. Ще трохи — і гуртожиток.
Коли із затінку підворотні рішуче відокремилася знайома кострубата постать. Перетнувши шлях, вона засвітила бритву. Потім, почекавши, доки відблиски її потрапили в зіниці дівчині, скомандувала:
— Так, ну, бистрінько. — несподівано шепіт його провалився на хрип, і, щоб притамувати, додав: — Я сказав, я довго не люблю павтарять: па-бистраму, ну?
— Я закричу, — відповіла Настя.
— Харашо, кричи, — зрадів той.
Настя зойкнула, як змогла. В ту ж мить кілька вікон, які ще світилися, подумавши, вгасли.
— Можит, ще покричиш? — насилу крізь хвилювання просміхнувся татуйований. — Лучче ни тіряй время. Бистро, я сказав!
Слава Богу, бо втретє вона повільно вже б не змогла. Потім вже стала, дивилася на нього.
«Якби в мене... було татуювання, я б не була голою», — несподівано промайнуло в голові й змусило сахнутися тої думки, бо той, тримаючись за бритву, почав кружляти навколо неї. Раптом, збившись з півкроку, повискуючи, кинувся в браму, де й насолодно вщух.