Вона стояла й не наважувалася. Згодом збагнула підібрати з асфальту вбрання, й перебирати його пальцями, наче не своє.
Короткострижена Ромейка першою помітила крізь вітрину кіоску. Таке, що змогло би й подивувати Другий Рим: серединою вулиці крокувала голісінька дівчина. Тримала за спиною вузлика, що змушувало випинати вперед груди. Місячне світло змагалося з ліхтарняним крізь гілля унереальнити цю картину.
— «Веселково іскрився ліс, ти конвалій мені приніс»! — лунало.
Ромейка турнула своїх кавалерів. Од поштовху ті не похлинулись, але од побаченого. Того, що надто контрастувало з мікрорайонним буттям — горда хода й незалежність в очах — ось що могла протиставити йому юна письменнця.
— Та це ж... — почав поволі упізнавати її Арчибальд.
— Точно, — тицьнув до неї пивом той, якого звали ще Річмондом, — а на зачитці удавала іншу. Ну? А ти, — насилу повернув він зіниці в протилежний бік, до Ромейки, — а ти б отак — змогла?
Вона не захотіла тратить слова.
«Можна подумати, що ти б зміг», — був її погляд.
Усі троє крізь піну збагнули, що не здатні Переступити Межу. Так і лишилися стояти, приліпившись до пивного кіоску.
__________________
Литка
Все було добре, доки я не сів на діжку, яка сиділа на колесах. Я тоді сидів у селі і любив Люду Міщенко; вона була місцева, і тому про це нічого не знала — а я знав, бо якось побачив її вперше. Така вона, не така, ну, от ноги, дуже такі, м’язи такі сильні, великі, наче приклеєні зверху, а йде, навпаки, легко, що наче не по землі, а. Що наче не йде, а. І личко лагідне таке, коли йде. Не просто так, а до всього, дивиться так, наче вперше бачить, усе, окрім мене. От я й; бо побачив її вперше.
І ще вона була дуже розумною, бо приходила до крамниці в обідню перерву, щоб тоді потім менше стояти в черзі, бо черги довгі і розумні, і теж приходять в обід, щоб менше стояти.
От стоїмо ми, а я падаю. Бо ми разом, хоч між нами люди, але ми в ній одній, мовчки, але поруч — й досі пам’ятаю, що вона тоді купувала, кожен той раз пам’ятаю, бо вона купувала хлібину, а коли її тато був випивав, то приносила пляшку, порожню таку, здавала її на прийом, і тоді купувала сто грам льодяників. Кольорових, гарніших за брильянти, я хотів бути кожним з них і уявляв.
Вона отак одійде з черги, посміхнеться, а тоді пальчиками отак візьме одненьку цукерку, подивиться на сонце, а потім покладе до губок. І я як подумаю, як гарно йому там, то мало не падаю; от якби я був ним, а не мною.
А тоді піде. І мене дивує, чому вся черга дивиться кудись, а не? Вона ж зі спини не бачить, і тоді можна вже на неї дивитися, скільки хоч, доки не заверне за трансформаторну будку; і, навіть коли заверне, можна ще скіки хоч заплющити очі та бачити, як вона йде далі, і як вийме ще одну цукерочку.
— Тобі чого?
— Що?..
— Стоїть воно, — несподівано перед очима виникає продавщиця. — Ти чого дивишся, ти кажи.
— Кирпич, — кажу я.
Наче сюди коли привозили іншого хліба — це ж не місто, де буває, скажімо, батон. Кирпич теж хороший, бо ми з бабусею його з’їдали разом з молоком, шкуринку бабуся всю одрізала й давала козі. Та нам з Людою Міщенко допомагала теж, так, щоб я щодня ходив в магазин, в ту милу чергу, бо траплялася й дуже довга і можна було стояти так довго.
Біда трапилася, коли я прийшов, а Люди нема.
— Що трапилося, — думаю я, — невже вона з батьком не встигла з’їсти хлібину? Ну, так, у них же нема кози, — мало не плачу.
Й тут позаду хтось став. Я одразу збагнув, що вона, бо нечутно ходила лише Люда Міщенко — й тихо стала позаду. Що я тричі падав би, якби не вона позаду. Добре, там був прилавок, цупкий такий, за якого можна триматися, скільки хочеш, якщо хочеш; і ніхто не помічає, бо стоїть собі хлопчик і держиться.
Так, що навіть може потроху скосити очі назад і побачити, що вона теж держиться.
Як ми тоді достояли, не знаю, добре, що люди нам про це нагадували, щоб ми не стояли.
Що вона мало не впустила льодяники. А я — хлібину. Ну, це не страшно, бабуся однак обріже її — а от льодянки було б жалко, бо пилюка така липуча.
Однак Люда подумала і не впала. А навіть пішла, спочатку повільно, а потім вже швидше; так, що я вирішив подумати: «Вона хоче озирнутися».
Тобто щосили хоче цього не зробити — доки вона не зайшла за трансформатора; а там, мабуть, вже й глянула назад.
І тут, слава Богу, побили горбатого Миню, бо він возив воду на поле. А ті, трактористи, отак покидають все й біжать пити. А тоді: