— Ти знову набирав на фермі? — запитає хтось.
— Нє, — скаже Миня.
— Ну як же «нє», коли «да», — скаже той і виплюне недопите. — Скіко раз тобі казать, шоб набирав із криниці. Ти шо, непоніметний?
— З криниці набирав, — буркоче горбатий Миня.
Буркотів, доки не нап’ється останній. І той скаже до перших:
— Нє, сука, таки з ферми вода.
Отак говорили, а тоді побили.
Вранці Миня прийшов і сів. Бо бабуся в мене була добра на все село. І мовчав, бо вона знала. Однак жаліла Миню й казала:
— Ну, кажи.
— Цей, той, — мникався Миня, — це саме, ну. Хай Колько воду на поле повезе. Я, цей, я, ну, з криниці її набрав, хай везе.
Бо Колько — це я, бо я не з села і мене не битимуть.
— От скажи, Миню, — зітхала бабуся, — а ти таки з криниці набрав? Чи на фермі?
— Я цей, я той, я з криниці, — буркотів Миня.
— Не на фермі? — зітхала бабуся.
Там в колодязі два роки тому втопилося теля, його витягли, але воду не любили.
— Два годи цей-той назад, ну, витягли, — сопів Миня, — а вони ще й досі б’юцьця.
— Так чого було з криниці не набрати? — дивувалася вона.
Миня довго совався на табуретці, однак бабуся свого доброго погляда не одводила. Нарешті ж зізнався:
— Бо це, ну, той, ну на фермі цепка коротша, ну.
Бабуся перехрестилася на куток, де давно, за інших епох, висіли образи:
«Ну, ясно, воно ж горбатеньке, як йому довгу цепку крутити?»
І слава Богу, бо Миня був сам не свій. Бо я був подумав, що він закохався в Люду Міщенко — бо хіба можна в когось іншу?
— Оце вода, — хвалили в полі, — так вода! Молодець Колько, не то, шо той сука горбатий, — хвалили, ще не попивши й. Бо я був «городський», а Миня був навпаки.
Я їхав назад якомога повільніше. Бо:
«Оце б якби мене побачив хтось із міста».
Як я вмію кобилу поганяти; і віз у мене, і «бочка», а, головне, батіг. Що я кілька раз цьвьохнув — дивуючись, як з того покірна тварина хутко прискорювалась, озираючися здивовано, шукаючи очима, наче звідкіля вдарено.
— От якби Люда Міщенко побачила! — холонуло мені од щастя.
А потім обмерзло, бо саме в магазині обід, і вона — там. І от я бачу: я під’їжджаю, всі дивляться, і вона. Бо всі ж, і їй можна, так, щоб не впасти. І от я зупиняю і підхожу без черги, бо я на роботі, а не; і я кажу:
— Сто п’ятдесят грамів, — кажу, ні, кажу: — двісті грамів лєдіньців, — кажу. Ні, кажу: — триста!
І я беру потім, отак всідаюся на возі, отак виймаю батіг, отак цьвьохкаю бравенько...
що упав на бричку, так кобила рвонула од мого удару, як ошпарена. Вона дивувалася:
«Адже батіг для того, щоби я його бачила, а не для того, щоб битись?» І згадувала свого горбатого Миню, який раніше ніколи-ніколи не наливав доверху важкої діжки.
Здалеку я побачив чергу, класну таку, аж до паркану; й кожен повернув голову до мене — бо їй, довгій, тут ні на що було дивитися. А мені було — тобто на небо, бо справжньому водовозу куди ще очі подіти?
От я під’їхав по-справжньому і так само сказав:
— Тпру!
І Люда там Міщенко стоїть і все це просто перед нею. Як я поволі, перш ніж злізти, намотую віжки, тоді батіжка.
І не побачив. Що кобила задерла хвоста і сказала звідтам:
— Т-пр-у!
Тобто не сказала, а зробила дуже гучно, і не «тпру», а просто «пррр». Чи вона конюшини переїла? Чи води перепила? Однак їй щось, певно, живота газами підперло — що коли вона «тпрукнула», то не я першим побачив себе — геть рябого од того — а черга. Я ж дотепер ніколи не бував рябий — тепер раптом став так, що й сорочка й штанці.
А спершу це побачила черга, а вона зазвучала сміхом; жоден не стримався. Реготали, бо я не сільський, а з міста.
Лише не Люда Міщенко. Вона, як завжди, була лагідна зором. Чи до себе, як і завжди? Чи посміхалася на нас з кобилою? Не знаю. Однак я побачив. Уперіщив батогом, і кобила, дурна, урвала аж через канаву, так, що викинула діжку; аякже, та була порожня.
Більше я до бабусі в село не їздив. Бо тепер бабуся стала дуже старенька, без кози, й приїздила сама до нас відпочивати.
І досі я люблю плацкарту. Бо там обов’язково багато людей, а не четверо, як у купе, ти їдеш, а люди міняються; от заходить жіночка. Що таке молода жіночка в поїзді? Це зовсім інша мандрівка, коли вона сідає навпроти. І раптом дивиться. Так, що ти перестаєш або починаєш у вікно — які там цікаві стовпи; а коли в очах од них намерехтіло, то переводиш на підлогу. Й бачиш там навпроти ноги. З надто досконалими м’язами. Такими, що лише вони можуть легко й нечутно торкатися землі, лише тоді наважуєшся глипнути — так, це вона.