Як я її одразу не пізнав, Люду Міщенко? Бо вона, як зайшла, так без лагідної посмішки — а напружилась, втупилася в мене, пригадуючи. Бо я тепер з борідкою, окуляри тепер на мені; ну й зачіска геть інша, ясно ж, епохи пройшли.
— Пробачте, — хотіла вона попросити газетку, але вмить передумала: — Ваше лице наче знайоме мені.
— Моє? — затулився я бородою й окулярами.
— Пробачте, — каже вона голосом Люди Міщенко.
Тепер я затулявся ще й густою червоною фарбою, доки вона не одкотилася мені з лиця.
— Воно так буває, що наче когось впізнаєш, у мене також раз було, коли я побачив у поїзді такого чоловіка, що як я сам.
Люда теж була на себе схожою, бо в неї анічого не лишилося від сільської дівчинки, вона взяла газетку, але я бачив, що не читала, а лише так вдихнула повітря й не одпускала його. Як тоді, коли ми стояли в одній на двох черзі.
— Ні, — дивилася вона в літери, — ні, не можу пригадати.
«І не треба, — радісно подумалось мені, — навіщо тобі пригадувати такого нещасного, нещаснішого навіть за горбатого Миню?» Який тоді більше, після кобили, на вулицю ні разу не вийшов, аж до самого од’їзду.
Прийшло щастя, я його побачив, як заново знайомлюся з Людою Міщенко, не кажучи, що отой, «рябий», то був я. Й ми отак починаємо переписуватися, ні, одразу зустрічатися, тоді, цей, той, ну, цей-той, одружуємося — живемо щасливо, в нас діти — все таке там, квартира і все таке.
— Ні, не можу пригадати, — шепотіла вона, навпроти, до газети.
Що я підвівся. Може ж чоловік встати? Як йому треба, бо він чоловік, покурити? Тут же тамбур недалечко, виходь собі й смали, скільки хочеш — а що ноги стали ватяні, хто тут помітить, якщо ти можеш собі йти й хапатися за полички, скіко хочеш.
Лише коли я зачинився в туалеті, мені одлягло; од тих думок, а головне — життя, яке зараз почнеться. Це' — як пірнути. Треба лише кілька раз вдихнути й не забути видихнуть.
«Вона ніколи не пригадає».
Бо вона, я знаю, пам’ятає зовсім інше, а не те.
Тут гойднуло і я озирнувся, подивувало, що санточка тут оновлена.
«Після капремонту, чи що?» — Подивувався я на новісінького унітаза, несподіваного з нержавійки. «Так, життя потроху міняється», — дивився я на нього, бо він і злива мав якогось чудернацького, не як колишні тут. «Цікавий клапан», — устиг подумати я. Нахилився роздивитися конструкцію, натиснув на педаль.
Цієї миті вдарило інакше — колеса вилетіли з колії на моста, і внизу, межи шпал, вигулькнула прірва, аж туди, вниз, до самісінької річки. Й цей повітряний простір увесь ударив весь крізь отвір до вагону, так, що одкинув мене спиною в дзеркало.
Що коли я повернувся до нього, то узрів: геть рябий. Забризкало, що не одмиєш, і лице, а особливо всю сорочку і штани.
Й мені довелося бачити наперед: як я на першій же зупинці вистрибую; як, зігнувшися попід вікнами, біжу зі станції: як там сиджу і жду, щоби поїзд з моєю Людою Міщенко назавжи од’їхав ще раз і ніколи не повернувся.
Але зупинка не надходила.
Доки в двері хтось не постукав. Потім ще стукано. Аж поки поїзд не почав уповільнюватися. Я автоматично відчинив і автоматично побачив: її в тамбурі. Вона зігнулася до сигарети, саме намагаючись припалити її, і, певно, зачула інший дух. Так і завмерла, звівши до мене очі.
І я, не затуляючись, показав на себе такого й автоматично бовкнув:
— Ну, а тепер — пригадала?
__________________
Над Бескиди
Коли я породичався три рази з пані Стефкою, то збагнув, як християнське каяття із язичницькими фокусами сходиться у ліжкові; особливо поза ним, де весь вільний од його час йде на перемелювання подробиць, стогони, молитви. Тобто на підготовку до нової ночі. Ким я там став? По-їхньому, такий, як я, родич, зветься балахурь. Усі інші родичання я не запам’ятав одразу, бо там їх півтисячі.
В Україні люблять родатися, особливо в Західній; отак зійдуться й починають спорить, шо:
— Стрийко — то не є вуйко.
Там тіко таких найменувань — хто кому хто, не ясно, от, бува, виходить:
«Хто сказав на кума «рашпиль?»
На Східній простіше, і скоро, окрім «брат-сестра» нічого не лишицьця. Ми жертвуємо всім заради цивілізації, бо це ми робимо мотокосилки, вони нікому не потрібні, от що дивно — найбільше їх купують де? Саме в Західну — комбайн горами не ходе — то вони вперто купують, хоча вона не завжди хоче мотокосить.
І от я мушу брати гору запчастин, їхать, неначе закордон. Бо там все не так, як у нас, а — гори, хто повірить, що в їх нема жодного рівного місця? Кажуть, коли поруч трапилося одне таке, то всі називають таке «долиною» і їздять на нього подивиться.