І от я приїздю в гори й не можу нарадуватись. Ясно, що тут мотокосилка може й не дуже, бо вона й по рівній Кіровоградщині не так само. Я думав, тут радість почнеться, що я приїхав. Бо вони між собою в селі всі родичі, стрийни-вуйни; й пам’ятають, хто кому зовиця, а хто небіж. Тому одразу поселили мене до Стефки, й у першу ж ніч я взнав, що гори, а що долини, однак здивувала вона мене не цим, а тим, що нічну сорочку скинути навідруб:
— То є гріх великий!
— Гріх? — не повірив я, бо все інше чим вона тоді назве? Ухайдикала мене — я ж з дороги, доки все те залізяччя довіз, а тут раз! — і сам став залізяччям.
Вона це помітила й одразу й скік до шафки:
— Ось, си скуштуйте, паноньку, що воно є таке?
Там у них всі на «ви», навіть зі східняком.
Й дає мені такого сірого порошку, сизого на смак.
Тобто ніякого. Ну, я бачу, треба поважать місцевий звичай і вже не гребую, ложку, другу, чим тут нашого наддніпрянського брата зустрічають; їв, їв я той ритуал:
— Похоже на неорганічне добриво, — зізнався я, бо ще не знав, що вона від мене хоче збагнути.
Вже з першої ложки я відчув. Як з мене іржа спала, і ми знову почали з’єднувати Західню зі Східньою, і я надивуватися не міг на ту сорочку, що вона їй геть не заважає таке витинати; ну, чесно скажу: мотокосилка на таке нездатна.
А там щодня родичі де не зійдуться, то й спорять про свій сірий порошок, що він таке. А я мовчу, бо вже знаю; ну, якщо люди спорять, то чого я, немісцевий, почну їм доказувать? І, слава Богу, бо вже їм не до мотокосилок, які я під цей рейвах тихенько перелагодив, без крику, галасу й рекламацій; бо господарі можуть закатувати, як їм ремонтуєш.
А під вечір вона знов із тим порошком — я вже й без нього втягнувся — однак Стефка гуцульського звичаю не проминала:
— А скуштуйте, но, паноньцю, та й скажіте бо мні, аби сь мо знала, що воно таке є?
В горах вони його видобувають, чи що?
Я, мабуть, найбільше того дива з’їв. Бо я — гість, і мені відмовитись — значить порушувати дружбу народів, яка лише почалася, незважаючи на косилки.
— Ой, а хороше ж, — приказую я.
Виплюнуть незручно ж. Зате гори. Потім станеш отак, рано-вранці, подивишся на них і забудеш про частування. Бо:
«Отут би жить», — раптом ловиш себе на такій простій думці, бо око ніяк не вбере красу. Бо в нас — як? Поле й поле, й таке, що поглядом не зачепишся; а тут — чіпляйся скіко хоч.
І от що дивно — саме з цього найгарнішого місця почалась, кажуть, перша в нас, з України, еміграція; тобто один чоловік на прізвище, здається, Ґазда, узяв сім’ю, продав корову і помандрував за океан, як знав, що потім квитки туди подорожчають; ну й потім пише:
— Приїздіть, тут файно є.
І всі почали продавати корів і їхать, бо всі вони на прізвище Ґазди — надзвичайно дуже поширене тут. Ну от хто в нас повірить, що тут нема сім’ї, де б не було хоч одного чоловіка Ґазди? І всі посунули, мало їм, що вона й так — Західна, так вони ще західнішими хотіли поставать. А це було рівно сто років тому; і от, виходить, це вони й підняли, видно ціну на квитки, бо тепер за корову далі їхнього Перемишля не потрапиш. Ну, тут зразу війна — одна, друга, третя. Третя — це та, якої наче не було, бо — місцева, це коли їх утретє почали приєднувать, то тоді ті, які в Канаду не схотіли, почали проти колгоспів виступать, щоби туди не вступать.
От у нас на Кіровоградщині як було? Приїдуть кілька з наганами в село і останню сорочку здеруть. І воно вступить. А сюди з ними не суньсь, тут, кажуть, і артилерія не помагала; кажуть, саме на них, місцевих, уперше вертольоти застосували — їх раніше за мотокосилок вигадали — прилетить така й косить.
— Про що ти все думаєш, леґіню? — лагідно так притулиться, бува, Стефа. — Бим краще ще троха скуштував, — кивне вона на капшучок з сірим тим порошком.
Ну, вони опиралися, що навіть голодомори їм не дозволяли. Нам, наддніпрянцям в сорок сьомому й сорок дев’ятому — будь ласка, а цим — ні, — бо в них родичів у Канаді повно; дозволь таким голодовку, і вся Канада раніше про це взнає, ніж Кіровоградщина.
Так про це мова, бо родичі тих найперших Ґаздів, з яких еміграція почалась, одразу почали слать посилки, то з сальцем, то зі смальцем; так, що ні австроугорці, ні чехи, ні, особливо, поляки, не могли тут колективізацію влаштувать. Бо в посилках ще й дефіцит — продаси — і сім’я який час забезпечена.
Наші східняки до еміграцій не дотумали, хоч в нас було набагато більше корів. І от, будь ласка — тридцять третій рік — і ніхто тобі на Кіровоградщину посилочку не пришле; бо наші дурні за царя в інший бік емігрували — до самого Сахаліну. Потім, після царя, їх туди колонами по етапу почали емігрувать, так, що вони там самі не лише за посилочками плакали.