Тета — це в них не прізвище, а тітка. Вона може бути і вуйною, і стрийною, і от та тета сюди своїм Ґаздам присилає й присилає — стільки, що вже й корівку за них можна купити — кожне таке поштове повідомлення — це свято.
І от це треба, щоб трапилося перед моїм приїздом.
Бігла, кажуть, спотикалася листоноша, папірцем махала — квитанцією на посилку. Ну, Ґазди всі вирядилися чепурненько і ходом на пошту; скинулись разом, щоб податок заплатить, і вже йдуть родичі, весело сперечаються, кому цього разу од тети хустка, а кому чобітки.
— Не є хусти, не є чобіт, — кажуть їм на пошті, і навіть податок не беруть, — а їдьте-но в область, там і одержіть на митниці.
Загуділи Ґазди:
— Ой, падку мій, падку — це ж тепер тра не податок, а мито сплачувати!
— Що ж вона там такого прислала? — дивуються ті, хто не плаче.
І знову скинулися, і поїхали разом в область, чухаючи голови, — чого такого великого приїхало? Якщо в сільську пошту не влізло? І вже сперечаються по дорозі: кому мотоцикл, а кому лиш телевізор.
Прибули на митницю, квитанцію показують, хвилюються:
— А де би контейнеровоза нам замовити?
І митні збори одразу хочуть виплатити. Бо контейнер це таке діло — недовго на складі цілий стоїть — може в нього й стінка тріснути; й дверцята, кажуть, бувають чомусь нетривкі.
— Не треба мито платити, — раптом чують Ґазди наче не своїми вухами.
Це хто з митників коли таке сказав? Скільки радощів людям, які все, що було, грошима скинулись. А митники взяли ту квитанцію і пішли на свій склад шукать відповідного контейнера.
І приносять. Тільки маленького такого. Розгортають родичі Ґазди його і що? Така ненова скринька різьблена, як то всі гуцули різьблять.
Ну, ще з її й пломбу не зірвали й не одкрили, а вже вся рідня наче рентгеном її пропекла: золото. Бо це ж не за дурничкою будуть їх аж ув область ганять? І вже кожен прикинув, по скільки на кого припадає і скіко це корів можна купить? Та цілу череду.
Вибігли на вулицю й одчиняють, нарешті — і бачать, що те золото таке дрібне-дрібне й сірого кольору. 'Чи сизого.
— Платина! — вигукнув наймолодший із Ґаздів, бо вчився у Львівському політеху. І вже побачив там дві «таврії».
І хап! — Мацяти. Виявляється, що не платина, бо дуже легка.
От їдуть додому й сушать голови, що це їм рідна тета такого всучила? Не звар’ювала, бо скільки всі пам’ятають, за нею цього не було — за сто два роки. Тут все село збіглося й вирішило:
— Перець. Але без смаку.
Або ще якась кулінарна приправа. Цінна — і в борщ клали, і в киндирицю. І чимало жували, хто найхоробріші. Правда, найкраще вона смакувала в печених пирогах. Хто б повірив, що наші вареники вони прозивають «пирогами вареними»? У варениках не так, а в печениках присипка йшла нормально, тобто не псувала їм смак. Бо в зупі чи каші якось не покращувала.
— Чи не звар’ювала-таки тета? — непокояться всі. — Бо таке прислала, що жоден не годен ся знати, що воно є.
А треба сказати, що в цьому районі в цьому місці, в цьому селі сходяться бойки з гуцулами — а всі геть родичі, ось чому й так багато слів у них, щоби родання позначати — до півтисячі назв. От вони сходом і постановили:
— Мабуть, у сіль треба бим додати.
Й розібрали по сільничках — оце хвалили:
— Тепер файно є.
Уже на що я, кіровоградщанець, вже на що голодоморами навчений, а добрати однак смаку не можу. Типу як би потовкти сушену бузину, лише хто її таку сушив, щоби товкти?
Ну, що й де вона допомагає товкти, то про це ми зі Стефкою мовчимо; бо всі гуцули дуже боговірні й ніколи не стануть патякати про гріховне; як вона мені ложечку вкине — Боже, що я творив... Що й вона, один раз, правда, скуштувала — та як розійшлася — що ті гори та долини — хто б повірив? Сорочку, нарешті, з себе скинула — та в стріптізі того не покажуть, як цяя богобоязна.
Ну от, полагодив я вже останню мотокосилку. Як личить хитрому наддніпрянцю, із зекономлених запчастин зібрав ще й одну Стефці, та таку, що самі мої власні ноу-хау, — стриже так, що мало не літає.
Стефка на те заплакала:
— То вже моє буде? Із нічого єси таке зробив.
— Еге, — кажу, — люба моя, я для тебе й не таке можу змайстрювати.
— А яке? — питається.
— Я б тобі, рибонько, й вертольота зробив.
Що мені Стефка, хоч сірий порошок і кінчився, то такого вертольота у ліжкові зробила, що такого і на параді не покажуть...
От усі родичі радіють, що все в них тепер дирчить і запрошують мене на гостину; посідали вже за стіл. Коли. Біжить, спотикається їхня поштарка, й знову здалеку папірцем їм махає.