Що таке? Одкривають папірця, а в ньому що? Лист із Канади.
— О! — закричали всі. — Інструкція до скриньки, аж нарешті.
А її, скриньку себто що було в ній, треба сказати, вже геть усе з’їли родичі — отак куштували, гризлись, доки всю й не використали, та й порожню скриньку поставили на печі, щоб діти, бавлячись та не зломили.
Ну, всі носами туди. Бо листи чомусь почали ще довше до нас звідтам, з-за океану ходити, ніж раніше — то десять днів було, а тепер чомусь, за незалежності, цілий місяць. І всі тичуться, а прочитати не можуть, доки той леґінь із політеху не взявся до нього сам:
«Року Божого Христового сповіщаємо в жалобі вам...»
.Що сповіщають? Виявляється, їхня тета не звар’ювала, тобто не здуріла, а що вона, сердешна, на той світ переставилась, — і оце надіслала їм свій заповіт.
— Ну, що є в нім? — захвилювалися всі Ґазди, бо побачили там велику череду мотокосилок. І так вони це перед очима побачили, що їхні вуха, хоч все й почули, але однак ще довго очам поступалися, — виявляється, тета вмерла й заповіла:
аби її тіло, спалене на попіл дрібно-дрібно перемололи. Для того, аби коли він в скриньці ся прибуде в, нарешті, незалежну Батьківщину, і, коли буде файний вітер, жеби зручніше було розвіяти над високі рідні гори.
Й кожного Ґазду тут як громом вдарило — отако всі стоять, роти роззявили. Доки одна з них, Стефка, несподівано не сказала:
— Ще не пізно заповіт тети сповнити.
— Як? — зірвалося в мене. Бо всі інші й слова не видавлять.
— Дуже просто є, — мовить Стефка. — Бач, їли тету всім селом, той попіл. — Тут вона гірко заридала. — То ж бим узяти з виходків всеньке то вигрібти й над гори порозкидати.
Лиш один я тут не знав, що то за слово «виходок», бо гуцули нарід дуже богобоязкий і словом не грішать. То так у них наші нужники прозивають. Я довго мовчав, поки й до мене, останнього, це не дійшло.
— Чим же ти оте, колись з’їдене, розкидатимеш? Над гори?
Стефка на мене глянула, наче я з неї льолю хочу скинути.
— Чим, чим. Бись зробив з мотокосилки вертольота. Та й бим з него порозкидав файно.
Гуцули, зачувши то, закивали.
Бо всяк тоді осягнув, зрозумів, і бескиди те зачули: еміграція, нарешті, історично впинилася.
__________________
Райський сад
Нарешті Сашко заговорив:
— От є звірі, набагато страшніші навіть за будь-якого вовка, а за всякого іншого звіря вообще. Це я маю на увазі собаку, приручену людиною дерти усіх інших людей.
І замовк.
— Не пойняв, — виник було Федір, так йому не дали.
— Бо сильнішого по страху звіра на людину не може бувать. Особино, якщо людина селянка. Бо ув тому плані, що собака привикла до людей найкраще, і знає, як воздєйствувать. Дуже опасні бувають в цьому плані так звані здичавілі пси й суки, бо вони об’єднуються в колективи, взаімствувані у людей, і, помня своє людське прошле, страшно для нього бувають небезопасні. Бо хорошо понімають людські інстинкти краще за свої, щоби потім їх впотребити во вред чоловіка, мстя йому за це!
— Так я ні поняв, — возніка Федір, але не в масть.
— Бо є з них ще болії страшні хижаки, бо вони одіночки. Воспитані оддєльними людями в самозвєрском режимі, я мав на увазі спеціального назначенія дресіровки, які бувать цілком антилюдські. І щоб не бить при цьому голословним, я скажу:
бо був у нас у селі такий Матвєй, якого ніхто в нашому селі не знав. І не так тому, що він був приїжджий до нас на сезон созріванія яблучних садов, а по причині того, що знатися з ним боялися.
Бо він був начитаний на таких книжок, яких я лічно бачив. Такі вони були умні, що навіть переписані ним целіком і полностью вручну. Може, мені за це ніхто не повіре, бо книжку вручну переписують тільки пісателі, але всі вони роблять ще до того, як вона стане книжкою. А от яка, інтіресно, книжка може собою похвалитися тим, що її переписувано після?
Так от, несмотря на це, він мав їх таких вже декілька штук... І всі в товстих загальних зошитах, товстіших за самі ті книжки. Такі, де все було записано нащот життя і як ним треба жить. Особино по відношенню до інших людей, які теж жилають ним жити.
І от, щоб йому, Матвєю, це легше було робити, він почина ізучать єдіноборства, такім образом, що достіга в них результатів, які він достіг спочатку путьом радянського бокса, а потім уже по-китайськи, по-японськи і по-тайваньськи, і од чого він став сам собою такий жилавий кругом, такий крєпкий скрізь, де тіко можна, що йому аж нарешті стали нужні оції самі книжки, які б пояснили йому, для чого він такий сам собі нужен.