Влаштувати дізнання доручили лейтенантові Лєбєдєву. Коли він сідав, то набував нормальної постави, бо вічно ходив зігнутим — звичка ще од дитинства, коли він щосили прагнув виглядати нижчим. За що його ображали: «фламінго».
Підібравши ноги, за які його в армії прозвали «журавлем», він утупився в того фігурного проріза та чекав Ахнаразянового напарника Савенка. Той тепер був тут єдиний і відсиджував біля машини цілу добу, бо заміну Ахнаразянові не присилали. Іноді він спав, як оце тепер, а лейтенант змушений був чекати, доки він надасть собі належного вигляду.
Спершися на кронштейна, Лєбєдєв споглядав маховика, бентежачись цілковитою невідчутністю тіла такої значної маси. Тут з’явився Савенко й віддав честь.
— Рядовий Савенко... вільно. Скажіть мені, Савенко, навіщо Ваш напарник Ахнаразян зробив це?
Савенко в глибині душі любив Лєбєдєва за скромність, коректність, а особливо за любов до української пісні. Однак питання таке насторожувало, вчувалася в нім якась загроза для свого напарника.
Солдат зніяковіло потупив очі:
— Не можу знать...
— Ну, як це сталося, розкажіть, Савенко.
І Лєбєдєв знову перевів погляда до фігурного отвора. Деякий час обидва дивилися туди, доки Савенко заговорив:
— Е, ну, він це, сидів, значить, ну, і в, значить, дірку контролірував маховик. От. А вже потім, значить, узяв туда й палець вставив.
Савенко нахилився до прорізу і встромив туди пальця.
— От таким-вот чином.
На цемент упав ще один палець.
Лейтенанта Лєбєдєва вразила досконалість відтину, якого робив маховик. Він вийняв хусточку й нахилився до пальця, несподівано відчувши невимовний струм од підошов досередини через горло в голову, якби цей струм міг звучати, то вийшло б: «р-р-р-р».
Він підібрав вказівного пальця, і, не сказавши й слова, вийшов геть із насосного.
Тепер сюди прибув майор прокуратури, це вже було не дізнання, а слідство. Він мав час. Тому ретельно оглянув місце події.
— От як ви думаєте, лейтенанте...
— Лейтенант Лєбєдєв! — ляснув підборами той.
— От і розкажіть нам, як так це ваш солдат Савенко міг устромити сюди свого пальця.
Лєбєдєв зніяковіло втупився у отвір. Майор перехопив його погляда.
— Товаришу майор, він, рядовий Савенко, підійшов отак до мене, як оце зараз я до вас. Я особисто сидів на тому ж самому стільцеві, де сидите Ви... — лейтенант нервувався, бо пояснення його збивалося на просту констатацію факту. — На моє ж запитання, чому його напарник Ахнаразян устромив туди пальця, устромив свого, це саме, значить, свого пальця.
Лєбєдєв нахилився.
— Ось таким чином.
Він вставив свого пальця до фігурного отвору.
__________________
Індульгенція
Це така доля, як тобі причеплять, так і піде; вона в мене була непогана, аж доки не народилася в нас двійня. І тут кум і ляпнув:
— Дуплет!
Діти росли, а клікуха прилипла; а коли була одлипала, то кум в компанії й підкине:
— Ану, покажи двостволку!
Він знався на зброї, бо робив лісінспектором, таким, що не він їх, а браконьєри його боялись. А що казати про мене, коли святкували срібне весілля, то він підбив друзів, і ті скинулися нам на що? На двостволку. Ну, її, слава Богу, ніде знайти не змогли, тоді вже в останню мить кум усе оббігав, де тілько міг по району і прилітає й урочисто вручає дві, але одноствольні берданки:
— Пробач, — каже, — но такої, як у тебе, — киває мені на штани, — ніде не продають.
Я все це витерпів, а тоді якось сиджу, дивлюся на дві рушниці на стіні, доки мені не стукнуло з них зробити одну, ідея не така й дурна, якщо зважити, що в берданок дуже довгі стволини, яких ніколи в дубельтівок не буває, проморочився чимало, доки зварганив страшну зброю дванадцятого калібру, два стволи отак докупи скрутив, приклада нового випиляв, прикрутив, отак добряче, ще й згори ізолєнти не пожалів. Ну, й мовчу, жду мисливського сезону, а він ніяк не настає. Коли зрання до вітру вийшовши, бачу, кум мчить городами, як ошпарений:
— Папа од’їздить, — кинув він мені.
— Чий папа? — дивуюся я.
— Римський, ти радіва не чув? Нас ставлять трасу охронять.
Я зрадів:
— Він тутки проїде?
— Ніхто не зна, де він проїде, а може, поїздом, а може, самольотом, бо це велика тайна.
— Так ти тут при чому?
— При тому, що ментів не хватає, так вони не тільки мене, а й рибінспекторів повигонили на автостраду!
Он яке діло... Навіщо він бовкнув? Ну, це вже доля, що чую, як мені долоні засвербіли, так і чують в собі оцю мою дубельтівку, особливо приклад, що я його з дубової дошки випиляв, що так наче вже й чую собі межи пальцями. Бо іншого випадку ніколи не буде — рушницю я змайстрував, а вже потім подумав, що зареєструвати таку не вдасться ніколи.