Всі подивились на Вовку. Бо це він мусив вирішити, той почав думати, що як не цей Костюченко буде говорити першого тоста про Ольку, то тоді доведеться робити самому йому. А що він міг про неї сказати? Міг, але це треба ж було балакать.
— Нехай каже, — кивнув він.
Костюченко тоді вхопився і почав усім наливати по повній.
— За іменинницю по повному, — пояснював він щоразу, бо зовсім ще не знав, що говорити про Олю. Він, гад, їй давненько не дзвонив і тому йому був потрібен якийсь час, а потім вирішив, що нехай говорить язик, а не він сам, бо язик в нього не дурніший. Костюченко й не про таке здогадався, що треба щось робити, щось говорити й навіть збагнув розливати горілку не в чарочки, а в гранчасті склянки під сок.
— Я піднімаю цей тост за Олічку, — сказав язик, — бо знаю її як чудову, добру дівчину. Я познайомився з нею в метро і одразу зрозумів це. Бо ви не повірите, а я на другий день вже переспав. Ось як це було, — устиг сказати він раніше, ніж йому не дали, — в мене є один кльовий метод.
— Який? — забув про горілку Вова.
Алік про закусь. Оля скам’яніла, бо почала пригадувати те, чого не змогла.
— Дуже простий, — сказав Костюченко, — за допомогою мебльового магазина.
Вся компанія ще зроду не чула такого тоста про іменинниць, навіть на інших днях народження і тому особливо почала слухать. Особливо вона, бо не могла згадати, де й коли там були поміж них меблі.
— Значить, так, я вибираю класний такий магазин, з хорошою вітриною, щоб там була кухня.
— Кухня? — не повірив Вова, бо уява його малювала лише спальний гарнітур.
— І от ми зустрілися й починаємо гулять. Я говорю про те, про се, мовчу, хвилююся. І так ми доходимо до тієї вітрини. З цією, з кухнею, і от я зупиняюся біля неї раптом і замовкаю, і дивлюся туди скрізь скло. І так мовчу, мовчу. Жду, доки й вона почне милуватися меблями. Доки не починаю так шепотіти, наче зірвалося в мене це саме собою:
«От якби нам з тобою, Олю. Оттаку кухню».
Він вмовк. Особливо Оля. Вовка теж, бо нічого не зрозумів і тому чекав, доки не зрозуміє ще хтось. Було чути, як час товчеться в годиннику.
— Я не поняв, — кахикнув Жорік, — при чому тут це?
— Ти подумай, — Алік стримував сміх, — про що сказано. Не про кухню, а про те, мовляв: що коли ми одружимось, то тоді я тобі таку куплю. Но предложеніє до свадьби ж він не дєлає конкретно, невже не ясно? Коли вона почула, що він мріє про спільну кухню, в неї од цього почався сильний прилив крові в органи, неясно?
Стало ясно Олі, бо вона пригадала все це, незважаючи на стримане хихотіння Аліка. Й кров прилила не в органи, а в голову. Костюченко навпаки не дивився на неї, а в гранчак.
— Ну, що, вип’ємо? — завершив він нарешті тост.
Випили всі, окрім Олі, бо вона горілки не пила. А стояла, дивилася на компанію.
«Слава Богу, що ця дура не прийшла. Бо яка ж вона дура!» — згадувала вона Танюху, доки хлопці закусювали, особливо Алік, бо він швидше хотів підняти другий тост, навіть салат олів’є не зупиняв його:
— А я хочу випить за Ольку, бо я соблазнив її з першого разу, — прожував він. — А не з другого. Не в тому смислі, а в тому, що ми з нею ні разу і в кіно не сходили чи на дискотеку. А один раз лиш зустрілись разом і раз! За помощщю бомби, — випалив він.
— То ми за бомбу п’ємо? — не врубався Жорік. — Я не врубався, яка тут бомба?
Оля зціпила зуби. Бо бомба для неї була ще менше збагненною, ніж кухонний гарнітур на вітрині мебльової крамниці.
Горілка од попереднього тосту поволі дійшла, але не суть сказаного.
— Ти шо, бомбив її? — наважився Вовка, бо тут не було чого зрозуміти, так само, як і не зрозуміти.
— Та нє, я на випускний вечір взяв шампусік. І долив туди спиртяги. Грам сто п’ятдесят влазить. І носив у сумці. І ходив і думав, на кого Бог пошле. А коли вночі пішли гулять, — він дивився в салат, — ми попались з Ольой. Я кажу: «хочеш шампусіка?» А це ж бомба зо спиртом. Ми сіли, випили. Олю, ти прости. Що ти не знала, що я знав. Ну, такий сильний йорш полупається, що його називають: бомба. Бо вона так сильно б’є чи в голову, чи куди. Вобщім, як рибу глушить. Викликає сильний прилив крові туди. Потім... І тоді на лавочці.
Запала б павза, так Костюченко не дав:
— Так чого ж ми сидим? — почав наливати він з графина, доки Оля ним не стукнула Аліка. — Треба за такий тост випить.
Що навіть Юра зацікавлено глянув на Олю, а не в склянку, а потім глянув на склянку, наче вперше її побачив, вона була хороша, бо повна.